4. Гра в одкровення

4.1. Ілюзія затишку
Соломія мовчки повела їх углиб будинку. Їхні кроки лунко відбивалися від кам'яної підлоги холодного холу, але вже за кілька метрів цей звук потонув у м'якому ворсі килима. Прохід, що відкрився перед ними, вів у зовсім інший світ. Якщо хол був схожий на мавзолей або приймальню футуристичної корпорації, то кімната, в яку вони увійшли, була його повною протилежністю.
Це була величезна вітальня, але позбавлена холодної величі. У великому каміні, висіченому з цільного шматка темного мармуру, весело потріскувало живе полум'я. Його тепле світло танцювало на стінах, заставлених книжковими шафами від підлоги до стелі, наповненими тисячами книг у шкіряних палітурках. Посеред кімнати стояли два глибокі, м'які дивани, оббиті світлою тканиною, а між ними — низький дерев'яний столик. Величезне панорамне вікно, що займало всю стіну, було зараз темним дзеркалом, в якому відбивався вогонь і розпливчасті силуети дерев, що гнулися під натиском грози.
Ця кімната була пасткою. Психологічною. Вона обіцяла тепло, безпеку, затишок. Вона змушувала розслабитися, опустити щити. Ярема відчув це миттєво. Це була ідеально облаштована сцена для вистави, яка мала зараз розпочатися.
— Прошу, — Соломія граціозним жестом вказала на дивани. — У ванній кімнаті є халати та рушники. Можете переодягнутися, поки я приготую чай. Ваш одяг промок до нитки.
Її турбота була схожа на заздалегідь прописаний алгоритм. Вона рухалася і говорила, як ідеально запрограмований андроїд-господар, виконуючи протокол гостинності, але без жодної краплі щирості чи емоцій у голосі.
Тарас, який вже почав цокотіти зубами від холоду, без вагань кивнув.
— Дякую. Це було б дуже доречно.
Леся, яка досі тремтіла, лише вдячно подивилася на Соломію і теж кивнула.
— Я в порядку, — різко сказав Ярема. Він залишився стояти біля входу, свідомо зберігаючи дистанцію. Він не збирався приймати правила цієї гри. Він не хотів ставати вразливим, знімаючи свій мокрий одяг — свою останню броню.
Соломія подивилася на нього своїм немиготливим поглядом, ледь схиливши голову.
— Як хочете, — спокійно відповіла вона, ніби його опір був для неї очікуваним і не мав жодного значення. — Ванна кімната — за тими дверима.
Коли Тарас і Леся зникли за дверима, Ярема залишився з нею наодинці. Він почав повільно оглядати кімнату, шукаючи очима те, що він умів знаходити найкраще, — камери, датчики, будь-які ознаки технологічного обману.
Леся повернулася першою, загорнута у великий білий халат, що був їй явно завеликий. Вона виглядала ще більш тендітною і вразливою. Зіщулившись, вона сіла на краєчок дивана, ближче до каміна.
— У вас тут… так красиво, — тихо промовила вона, дивлячись на полум'я. — І так… самотньо.
Соломія, яка саме ставила на столик піднос із трьома чашками ароматного трав'яного чаю, на мить завмерла. Вона подивилася на Лесю, і в її погляді вперше промайнуло щось схоже на цікавість.
— Я не буваю сама, — тихо, майже пошепки відповіла вона. — Дім — мій найкращий друг. Він завжди слухає.
Ця фраза прозвучала дивно, по-дитячому. Наче метафора дуже самотньої дитини, яка наділяє душею неживі предмети. Але те, як вона це сказала, — серйозно, буденно, як констатацію незаперечного факту, — змусило Ярему напружитися ще більше. Це був перший ключ. Перший фрагмент пазла, який він ще не міг нікуди прилаштувати.
Повернувся Тарас, теж у халаті, і атмосфера дитячої відвертості миттєво зникла. Соломія знову стала холодною і відстороненою господинею. Вона мовчки сіла в крісло навпроти Яреми. Гра починалася.

4.2. Мовчазний диригент
Вони сиділи у вітальні, і ця сцена була сюрреалістичною. Троє мокрих, втомлених людей, двоє з яких були загорнуті в безрозмірні білі халати, і їхня дивна, потойбічна господиня в оксамитовій сукні. Вогонь у каміні відкидав на їхні обличчя тремтливі відблиски, створюючи ілюзію затишку, яка була такою ж оманливою, як і спокійне обличчя Соломії.
Тарас узяв чашку з чаєм, вдячно вдихаючи гарячу, ароматну пару. Леся зіщулилася на дивані, тримаючи свою чашку обома руками, ніби це був рятівний талісман. Лише Ярема залишався нерухомим, відмовившись і від одягу, і від чаю. Він був у повній бойовій готовності, його мозок працював на межі, аналізуючи кожну деталь, кожен звук, кожен погляд.
Соломія сиділа навпроти, спостерігаючи за ними з ледь помітною, загадковою посмішкою. Вона не пила чай. Вона просто сиділа, ідеально рівно, поклавши бліді руки на підлокітники крісла.
Раптом полум'я в каміні, що до цього моменту горіло рівно і спокійно, почало згасати. Леся мимоволі напружилася, відчувши, як відступає тепло. Соломія, не кажучи ні слова, перевела свій погляд на камін. Вона просто дивилася на згасаючі язики полум'я своїми темними, немиготливими очима. І сталося диво.
Вогонь спалахнув. Не поступово, а миттєво. Величезний, яскравий сніп полум'я з тріском піднявся вгору по димарю, заливаючи кімнату золотистим світлом і новою хвилею тепла. Це було так, ніби хтось невидимий хлюпнув у камін бензину.
Леся злякано ахнула. Тарас закляк із чашкою на півдорозі до рота, його очі розширилися від подиву.
— Вражаюче, — промовив він, намагаючись, щоб його голос звучав невимушено. — Вражаюча система "розумний дім". Датчики, що реагують на погляд? Чи, може, навіть нейроінтерфейс? Голосові команди?
Соломія ледь помітно посміхнулася, приймаючи його раціональне пояснення, але не підтверджуючи його.
Потім вона перевела свій погляд на темну панель аудіосистеми, вбудовану в стіну. І знову, без жодного звуку, без жодної команди, з прихованих динаміків полилася музика. Це не було радіо чи популярний трек. Це була тиха, меланхолійна, неймовірно красива і водночас тривожна мелодія, яку виконувало фортепіано. Музика, що ідеально пасувала до цієї ночі, до цього будинку. Вона заповнила кімнату, обволікаючи їх, проникаючи під шкіру.
Тепер навіть Тарас виглядав спантеличеним. Система, що вгадує не лише бажання, а й настрій?
— Коли ти розмовляєш з кимось все життя, — тихо, майже для себе, промовила Соломія, відповідаючи на його невисловлене питання, — слова стають непотрібними. Він розуміє мене без них.
В її голосі не було хвастощів. Лише глибокий, безмежний смуток. Ця фраза, як і попередня, прозвучала як поетична метафора про крайню ступінь самотності. Але Ярема відчував, що це не метафора. Це було щось більше. Він дивився на її спокійне, прекрасне обличчя і розумів, що вона не просто керує цим домом. Вона була його частиною. Його серцем. Або його полонянкою.
Він все ще не знав, хто цей "він", про якого вона говорила. Але вже починав розуміти, що це не просто набір датчиків і проводів. Це було щось живе. І воно зараз спостерігало за ними.