3. Золота клітка

3.1. Шлях крізь темряву
Рішення було прийнято. Ірраціональне, божевільне, але єдине можливе. Сидіти в металевій труні й чекати, поки те, що блукало навколо, повернеться, було гірше, ніж іти назустріч невідомості. Ярема першим відчинив двері, і в салон увірвався потік холодного повітря, насиченого запахом мокрої хвої та гнилого листя.
— Беремо тільки найнеобхідніше, — кинув він через плече. — Ліхтарі, павербанки, аптечку. І один рюкзак з камерою. Решту залишаємо.
Вони вибиралися з машини, як з підводного човна, що тоне. Світ за її межами був ворожим і чужим. Злива не вщухала, її холодні струмені миттєво промочили одяг, пробираючись до самої шкіри. Вузькі промені їхніх ліхтарів виривали з темряви лише маленькі, тремтливі клаптики реальності, роблячи навколишній морок ще густішим і страшнішим.
— Туди, — Ярема вказав ліхтарем у напрямку, де крізь стіну дощу ледь-ледь пробивався далекий вогник.
І вони пішли.
Це не була прогулянка лісом. Це була боротьба. Ноги миттєво в'язнули в розмоклій землі, слизьке коріння, схоже на чорних змій, намагалося збити їх з ніг. Мокрі, важкі гілки смерек били по обличчю, залишаючи на шкірі холодні, пекучі сліди. Повітря було важким, здавалося, його можна було різати ножем. Єдиними звуками, що супроводжували їх, були шум дощу, що гудів у вухах, хрускіт гілок під ногами та їхнє власне важке, уривчасте дихання, що виривалося з грудей білими хмарками пари.
— Яремо, ти впевнений, що ми йдемо правильно? — голос Лесі ледь пробивався крізь шум зливи. Вона йшла останньою, постійно озираючись, ніби боялася побачити щось у темряві позаду.
— Світло там, — відповів він, не обертаючись. — Поки воно є, у нас є напрямок.
Тарас ішов мовчки, як великий, розлючений ведмідь. Він проламувався крізь хащі, відводячи гілки і час від часу подаючи руку Лесі, щоб допомогти їй перебратися через черговий повалений стовбур. Його прагматичний розум відмовлявся приймати те, що відбувається, але тіло діяло, підкоряючись простому інстинкту — рухатися вперед, подалі від зламаної машини, подалі від того жаху, що залишився позаду.
З кожним кроком відчуття ірреальності наростало. Тіні, що народжувалися у світлі їхніх ліхтарів, жили власним життям. Стовбури дерев здавалися потворними, застиглими постатями, а їхні гілки — кістлявими руками, що тягнулися до них. Їм здавалося, що вони йдуть не годину, а цілу вічність. Що вони блукають по колу в якомусь проклятому, нескінченному лісі.
І раптом ліс розступився.
Вони вийшли на край невеликої галявини, зупинившись, як укопані. Дощ продовжував лити, але тут, на відкритому просторі, його шум був іншим — тихішим, глухішим. І прямо перед ними, посеред цієї дикої, незайманої природи, стояло джерело світла.

3.2. Аномалія
Вони вийшли на край лісу і завмерли, вражені, ніби натрапили на невидиму стіну. Дощ продовжував сікти їхні обличчя, але вони його не помічали. Їхні очі були прикуті до джерела світла, і побачене не вкладалося в жодні рамки реальності.
Там, посеред галявини, де за всіма законами логіки мала б стояти хіба що стара хатина лісника чи мисливський будиночок, височіла будівля. І це було не просто будівля. Це була аномалія. Архітектурне божевілля, що виросло посеред дикого, незайманого лісу.
Величезний, двоповерховий маєток, збудований з темного, майже чорного полірованого каменю та тонованого скла. Його форми були різкими, ламаними, агресивними. Жодних прикрас, жодних дахів чи балконів. Лише чиста, холодна геометрія. Величезні панорамні вікна від підлоги до стелі займали майже всю площу стін, але зсередини не пробивалося жодного світла, окрім того єдиного, теплого вогника в одному з вікон на другому поверсі. Воно виглядало в цьому скляно-кам'яному монстрі чужорідним, ніби у високотехнологічну машину вставили живу, палаючу свічку.
Будинок немов врізався в ландшафт, ігноруючи його. Він не був частиною природи. Він був її запереченням. Здавалося, що це не маєток, а уламок інопланетного корабля, що впав з небес і застиг у карпатській глушині.
Кілька секунд вони стояли мовчки, не в змозі вимовити ні слова. Шок був настільки сильним, що перекрив і втому, і холод, і страх.
— Що… це… таке? — нарешті видавила з себе Леся, і її голос був сповнений не стільки здивування, скільки благоговійного жаху.
— Нові українці, — першим отямився Тарас. Його прагматичний розум відчайдушно намагався знайти хоч якесь логічне пояснення, хоч якось вписати побачене у звичну картину світу. — Якийсь олігарх-відлюдник збудував собі хатинку. Подалі від податкової.
— Олігарх? — перепитав Ярема, повільно переводячи погляд з будинку на непроглядний ліс навколо. — Тарасе, сюди немає дороги. Взагалі ніякої. Як вони це збудували? Вертольотами завозили кожен камінь?
Його розум, натренований шукати нестиковки, вже працював на повну потужність. Це було неправильно. Все було неправильно. Ізоляція. Відсутність зв'язку. Відсутність дороги. І цей архітектурний шедевр посеред нічого. Це не складалося в єдину картину.
— Може, це якийсь секретний урядовий об'єкт? — припустила Леся.
— З каміном на другому поверсі? — скептично хмикнув Ярема.
Вони стояли на межі двох світів. Позаду був темний, древній ліс, сповнений незрозумілих звуків і первісного страху. Попереду — холодна, мовчазна аномалія, яка обіцяла притулок, але викликала ще більшу, раціональну тривогу. Полегшення, яке вони мали б відчути, знайшовши житло, не приходило. Натомість у грудях зароджувалося нове, дивне відчуття. Відчуття, ніби вони вийшли з клітки з тигром і опинилися перед зачиненими дверима в лабораторію божевільного вченого.

3.3. Відкриті ворота
— Хоч би що це було, там є дах над головою і, можливо, телефон, — сказав Ярема, приймаючи рішення за всіх. — Кращого варіанту у нас немає. Ходімо.
Він зробив перший крок з лісу на ідеально підстрижений, неправдоподібно зелений газон, що оточував маєток. Відчуття було таким, ніби він перетнув невидимий кордон. Повітря тут здавалося іншим — нерухомим, позбавленим запахів лісу. Навіть звук дощу, що падав на траву, був глухішим.
Вони обережно рушили до будинку. Висока, метра три заввишки, огорожа була зроблена з суцільних листів чорного металу, без жодного візерунка чи щілини. Вона виглядала монолітною, неприступною. Ярема світив ліхтарем, шукаючи камери спостереження, датчики руху, будь-які ознаки системи безпеки. Нічого. Гладка, мертва поверхня.
— Дивно, — пробурмотів Тарас. — Така хата, і жодної охорони. Навіть колючого дроту немає.
Вони підійшли до масивних воріт, зроблених з того ж металу. Ніякого замка, ніякої ручки, ніякої панелі для коду. Лише гладка поверхня.
— Ну і? — спитав Тарас, дивлячись на Ярему. — Будемо стукати? Чи кричати "Пустіть переночувати"?
Ярема не встиг відповісти.
Коли він зробив останній крок, наблизившись до воріт майже впритул, сталося щось неможливе. Без жодного звуку, без скрипу чи гудіння мотора, дві величезні стулки воріт почали плавно роз'їжджатися в сторони. Рух був настільки тихим і граціозним, що здавався не механічним, а органічним. Ніби розкривалися пелюстки велетенської металевої квітки.
Вони завмерли, вражені. Перед ними відкрився широкий, вимощений темним каменем двір і освітлений вхід у будинок. Це було пряме, безсловесне запрошення.
І цей "гостинний" жест налякав їх більше, ніж якби ворота залишилися зачиненими. Більше, ніж темний ліс позаду. Бо він був абсолютно нелогічним. Це означало, що їх бачили. Що їх чекали.
— Я… я не хочу туди йти, — прошепотіла Леся, відступаючи на крок назад. Її обличчя скривилося від страху. — Яремо, це пастка.
— Кожна мишоловка пропонує безкоштовний сир, — похмуро погодився Тарас, дивлячись у темний отвір воріт.
— Можливо, — сказав Ярема, і його серце калатало в грудях, але голос залишався рівним. — Але ми вже промокли до кісток і замерзли. І ми не миші.
Він розумів їхні побоювання. Він і сам їх відчував. Це місце було неправильним, воно кричало про небезпеку на якомусь інтуїтивному рівні. Але холод пробирав до кісток, втома валила з ніг. І попереду, за цими воротами, була обіцянка тепла і порятунку.
— Пішли, — сказав він, зробивши перший, найважчий крок за ворота.
Тарас вагався секунду, але потім, важко зітхнувши, рушив за ним, взявши Лесю за лікоть. Вона неохоче, але підкорилася. Вони йшли по ідеально рівній доріжці до вхідних дверей. Вони відчували себе трьома комахами, що повзуть у розкриту пащу хижої рослини.
Коли вони пройшли, ворота за ними так само плавно і безшумно зачинилися, відрізаючи шлях до відступу. Глухий, ледь чутний звук остаточно замкнув пастку. Вони були всередині.