2. Глухий кут

2.1. Дорога в нікуди
Старий, але надійний позашляховик, їхній вірний "носоріг", як його називав Тарас, впевнено дерся вгору по вузькому гірському серпантину. Асфальт давно перетворився на спогад, поступившись місцем вкатаній кам’янистій дорозі, що зміїлася між велетенськими смереками, схожими на мовчазних вартових. Сонце, яке ще годину тому нещадно пекло у Львові, тут, у горах, гралося в хованки, пробиваючись крізь важкі білі хмари і кидаючи на землю рухливі, мінливі плями світла. Повітря, що вривалося у прочинене вікно, було чистим і прохолодним, воно пахло хвоєю, вогкою землею і свободою.
На мить здавалося, що вони їдуть не назустріч моторошним легендам і занедбаному санаторію, а назустріч справжній, великій пригоді.
— Згідно з картою, ще кілометрів п’ять по цій "магістралі", а потім буде ледь помітний поворот на стару лісову дорогу, — бадьоро повідомив Ярема з пасажирського сидіння, проводячи пальцем по екрану планшета. Його обличчя випромінювало впевненість і азарт. Це була його стихія — шлях у невідомість, яку він збирався препарувати і розкласти по поличках. — Якщо її ще не розмило дощами, до вечора будемо на місці. Розкладемо табір, налаштуємо апаратуру, а зранку почнемо розвідку.
— Якщо цей носоріг туди доїде, — пробурчав Тарас, міцно стискаючи кермо. Його кісточки побіліли, коли праве переднє колесо з гуркотом провалилося в чергову яму, і машину добряче струсонуло. — Тут ведмідь ногу зламає, не те що машина. Яремо, ти впевнений, що нам саме сюди? Ця дорога виглядає так, ніби нею востаннє їздили ще за Австро-Угорщини.
— В цьому ж і суть, друже, — посміхнувся Ярема, не відриваючись від карти. — Чим далі від цивілізації, тим густіші забобони. Люди бояться того, чого не знають, і населяють цю порожнечу привидами та монстрами. А ми, як скромні просвітителі, несемо їм світло знання.
— Світло ми несемо, ага. А потім я тиждень буду ремонтувати підвіску, — не вгавав Тарас, але в його голосі не було злості, лише звичне прагматичне бурчання. Це була їхня гра.
Леся на задньому сидінні мовчала. Вона не брала участі в їхній звичній суперечці, яка супроводжувала кожну їхню поїздку. Притиснувшись щокою до холодного скла, вона дивилася на ліс. Тут, у горах, він був іншим. Не таким, як у парку чи на околиці міста. Дерева стояли щільною, майже непроникною стіною, за якою ховалася глибока, первозданна темрява. Стовбури смерек, вкриті сивим мохом, здавалися ґратами, що закривали вхід у якийсь інший, древній світ. Їй стало незатишно. Здавалося, ніби ліс спостерігає за ними. Тисячами невидимих очей. Вона щільніше закуталася у свій улюблений об'ємний светр, хоча в машині було тепло. Щось у цьому величному спокої гір викликало в ній не захоплення, а ледь помітну, безпричинну тривогу.

2.2. Цифрова тиша
Першим тривожним дзвоником, що пролунав у їхньому маленькому світі, захищеному сталлю та склом, стала раптова зміна світла. Сонце, яке ще хвилину тому кидало на дорогу грайливі плями, зникло. Зникло не поступово, а ніби хтось велетенський просто накрив небо брудною сірою долонею. Важкі, налиті вологою хмари, що досі ліниво пливли по обрію, раптом збилися в єдину, гнітючу масу, яка почала опускатися все нижче, тиснучи на верхівки дерев. Світ втратив свої барви, ставши монохромним і пласким, як на старій фотографії.
Вітер, що досі ледь колихав гілки, раптом прокинувся. Він почав зловісно гудіти у верховітті, розгойдуючи столітні смереки, як велетенські маятники, що відмірюють час до чогось невідворотного.
А потім погас екран навігатора.
Це сталося раптово. Жодного попередження, жодного мерехтіння. Яскравий прямокутник з картою просто зник, перетворившись на чорне, байдуже дзеркало, в якому Ярема на мить побачив своє напружене обличчя.
— Що за чорт? — він кілька разів роздратовано постукав по ньому пальцем. Екран не реагував. — Тарасе, перевір запобіжники. Може, щось відійшло на цій трясці.
— Не в запобіжниках справа, — спокійно, майже байдуже відповів Тарас, не відриваючи погляду від дороги, що ставала все темнішою. — Сигналу немає. Супутники нас загубили.
— Як це загубили? — не зрозумів Ярема. — Ми ж не в Бермудському трикутнику.
Він дістав свій телефон. Потім Леся, яка відірвалася від вікна, почувши тривогу в його голосі, дістала свій. Тарас лише кинув короткий погляд на екран свого старого, невбиваного смартфона. На всіх трьох дисплеях, у верхньому кутку, була одна й та сама невблаганна, відрізаюча від світу фраза: "Немає мережі". Жодної поділки. Абсолютний вакуум.
— Ласкаво просимо в сліпу зону, — констатував Тарас, і в його голосі вже не було звичного бурчання, а з'явилася нова, тверда нотка. — Я ж казав, що це гибле місце. Тут навіть цифри дохнуть.
І в цю мить перша велика, важка крапля дощу розбилася об лобове скло, залишивши по собі мокрий, схожий на сльозу, слід. За нею — друга, третя. За хвилину їхній позашляховик уже їхав крізь щільну, майже непроглядну стіну води. Світ за вікном перетворився на розмиту зелено-сіру акварель, в якій неможливо було розрізнити деталі. Двірники, увімкнені на максимальну швидкість, ледве встигали розчищати огляд, рухаючись із шаленою, істеричною швидкістю, ніби намагаючись відмахнутися від неминучого. Їхнє монотонне скиглення стало єдиним звуком, що порушував барабанний дріб дощу по даху.
Вони були сліпі. Ізольовані. Відрізані від світу. І ліс, що мовчав досі, тепер, здавалося, почав наближатися.

2.3. Зупинка серця
Вони проїхали ще кілька кілометрів у гнітючій, напруженій тиші. Єдиними звуками, що наповнювали салон, були барабанний дріб зливи по даху та монотонне, майже божевільне скиглення двірників. Дорога, якщо її ще можна було так назвати, перетворилася на суцільний потік рудого бруду, в якому колеса машини в'язнули і пробуксовували. Тарас вів, уп'явшись поглядом у вузьку смугу видимості, його обличчя було схоже на кам'яну маску.
Раптом з-під капота долинув звук, від якого у всіх трьох похололо всередині. Це не був звичайний стукіт чи скрип. Це був хворий, металевий скрегіт, ніби хтось велетенськими залізними зубами розгризав нутрощі двигуна. Машина сіпнулася раз, другий, ніби в передсмертних конвульсіях, її кинуло вбік. Тарас ледве встиг вирівняти кермо. Двигун видав останній, жалібний стогін і заглох.
Настала абсолютна тиша. Навіть дощ, здавалося, на мить притих, щоб насолодитися моментом. Скиглення двірників, що завмерли посередині скла, здалося нестерпно гучним.
— Твою ж мати! — Тарас з такою силою вдарив долонею по керму, що Леся здригнулася. Це було перше проявлення емоцій, яке він дозволив собі за всю дорогу.
Не кажучи ні слова, він різко відчинив двері і вискочив з машини прямо під холодні струмені зливи. Вода миттєво прибила його волосся до черепа, куртка потемніла і стала важкою. Піднявши важкий капот, він зник у хмарі гарячої пари, що вирвалася з-під нього, як останній подих вмираючої тварини.
Ярема і Леся сиділи в машині, мовчки дивлячись на його широку спину, що мокла під дощем. Кожна секунда очікування розтягувалася у вічність. Леся почала нервово кусати нігті, її очі бігали по темних силуетах дерев, що оточували їх з усіх боків.
— Все буде добре, — сказав Ярема, але його голос прозвучав невпевнено, і він сам це відчув. Це були просто слова, порожня оболонка, позбавлена будь-якого сенсу.
За кілька хвилин, які здалися годинами, Тарас повернувся. Він був мокрий до нитки, з його волосся і бороди стікали струмки води. Він мовчки сів за кермо, з гуркотом зачинивши двері. Його обличчя було похмурішим за карпатське небо.
— Ну що? — напружено спитав Ярема, боячись почути відповідь.
Тарас повільно повернув до нього голову. В його очах була холодна, спокійна лють.
— Все, — коротко кинув він. — Приїхали. Паливний насос. Накрився мідним тазом. Тут, у цьому чортовому лісі, я його не відремонтую. Нам потрібен трактор. Або евакуатор.
— Який евакуатор? — істерично, майже пошепки вигукнула Леся, і її очі наповнилися сльозами. — Тарасе, у нас навіть зв'язку немає! Ми тут одні!
Її слова повисли в повітрі. "Одні". Це слово раптом набуло нового, страшного значення. Воно означало не самотність, а повну, абсолютну безпорадність. Вони були відрізані від світу, замкнені в металевій коробці посеред дикого лісу, який, здавалося, тільки й чекав цього моменту. І дощ продовжував лити, ніби намагаючись змити їх з лиця землі.