1: Крилос

Пролог
Повітря в кімнаті було густим і солодкуватим. Воно пахло лавандовою олією, сушеними травами і ще чимось ледь вловимим, нудотним — запахом хвороби, яка повільно з'їдала його матір. П'ятнадцятирічний Ярема стояв у дверях, стискаючи в спітнілій долоні зім'ятий папірець — рецепт від лікаря. Він відчував себе чужим у цій кімнаті, яка ще пів року тому була його світом, сповненим сонця і сміху.
Тепер сонце сюди не проникало. Важкі штори були завжди запнуті, а єдиним джерелом світла були воскові свічки, розставлені по кутках. Їхнє полум'я кидало на стіни тремтливі, потворні тіні.
Посеред кімнати, на ліжку, лежала його мати. Вона була бліда, майже прозора, і її колись повні життя очі тепер дивилися кудись крізь нього, крізь стіни, у якусь власну, невидиму для інших реальність. А біля ліжка, на стільці, сиділа жінка. Вона називала себе Серафимою. Висока, худа, з чорними, як вугілля, очима, вона прийшла в їхній дім місяць тому і вигнала з нього все — лікарів, ліки, надію.
— Тіло — лише оболонка, — м'яко, але владно промовляла Серафима, водячи руками над матір'ю. — Хвороба — це темна сутність, що оселилася в душі. І вигнати її можна лише світлом. Чистою вірою.
Ярема дивився на її руки. Довгі, бліді пальці з нестриженими нігтями. Вони не торкалися матері, але здавалося, що вони витягують з неї останні сили.
— Мамо, — тихо покликав він. Його голос прозвучав у цій гнітючій тиші надто голосно.
Серафима повільно повернула голову. Її чорні очі вп'ялися в нього, і хлопцю стало холодно.
— Не заважай. Зараз відбувається очищення.
— Мамо, лікар сказав, що треба починати новий курс... — Ярема зробив крок у кімнату, простягаючи рецепт. — Це нові ліки. Вони можуть допомогти.
Мати ледь помітно повернула голову. На її губах з'явилася слабка, виснажена посмішка.
— Не треба, синку, — прошепотіла вона. — Серафима каже, що лікарі лише отруюють мене. А справжнє зцілення... воно прийде згори. Я відчуваю... як світло бореться з темрявою всередині мене.
Це були її слова, але Ярема чув у них голос Серафими. Ця жінка, цей павук, сплела своє павутиння в їхньому домі, і його мати була в ньому головною жертвою. А батько... батько, зламаний горем, просто сидів на кухні, дивлячись у порожнечу, і дозволяв цьому відбуватися.
— Це не світло! — раптом викрикнув Ярема, і його голос зірвався. — Це обман! Вона забирає наші гроші, а ти... ти помираєш!
Серафима повільно підвелася. Вона була набагато вищою за нього.
— Ти ще дитина, — прошипіла вона. — Ти бачиш лише матеріальний світ. Ти сліпий до справжньої боротьби. Твоя невіра — це отрута для твоєї матері. Йди.
Вона вказала пальцем на двері. Ярема подивився на матір. В її очах він побачив благання. Вона просила його піти. Вона вибрала не його, не науку, не надію. Вона вибрала цю солодку, вбивчу ілюзію.
Він вийшов, грюкнувши дверима так, що свічки здригнулися. Зім'ятий рецепт упав на підлогу в коридорі.
Через три тижні матері не стало.
На похороні Серафима стояла осторонь, одягнена в усе чорне. В її очах не було смутку. Лише холодний, оцінюючий погляд хижака, що шукає наступну жертву. Коли вона проходила повз, Ярема схопив її за руку.
— Це ви її вбили, — прохрипів він.
Вона зупинилася і подивилася на його руку, що стискала її зап'ястя, з огидою. Потім перевела погляд на його обличчя.
— Її вбила її слабка віра, — холодно відповіла вона. — І твоя темрява.
Вона висмикнула руку і пішла, залишивши його самого посеред натовпу скорботних людей.
Того дня п'ятнадцятирічний Ярема Закревський помер разом з матір'ю. На його місці народився хтось інший. Холодний, злий, раціональний. Хтось, хто дав собі обітницю. Він присвятить своє життя тому, щоб зривати маски з таких, як Серафима. Він буде боротися з темрявою. Але не зі свічками та молитвами. А з найпотужнішою зброєю, яку знало людство, — безжальним, холодним світлом правди. Він буде випалювати їхні ілюзії, розвінчувати їхню брехню, трощити їхні "дива" на друзки.
Він ніколи більше не дозволить темряві забрати в нього когось ще.

1.1. Фінал стріму: Пані в Чорному
Холодне світло потужного ліхтаря вирвало з темряви коло реальності, і в цьому колі, як актор на сцені, стояв Ярема Закревський. Пилюка, сполохана його кроками, танцювала в промені, наче міріади крихітних, збентежених душ. По той бік об’єктива, у віртуальному просторі, за ним спостерігали десятки тисяч очей. Червоний вогник на камері го́рів, наче недремне око циклопа. Цифра в кутку екрана, яку він бачив на контрольному моніторі, невблаганно повзла вгору, переваливши за п’ятдесят тисяч.
— Отже, друзі, вітальня. Останній притулок нашої сьогоднішньої героїні, — голос Яреми був оксамитовим, глибоким, з ледь відчутною іронією, яка стала його фірмовим знаком. — Саме тут, якщо вірити місцевим легендам, львівська "Чорна пані" любить пити свою опівнічну каву, роздумуючи про тлінність буття і лякаючи до смерті заблукалих туристів.
Він повільно обвів променем кімнату. Шпалери звисали зі стін зів’ялими клаптями, схожими на здерту шкіру. У кутку темнів контур старовинного фортепіано з вирваними клавішами, наче усмішка старого черепа. Повітря було густим, насиченим запахом вогкої штукатурки, гнилого дерева і часу.
— Чат просто вибухає: "Холод! Яремо, там холодно! Відчувається мороз!" — процитував він, дивлячись прямо в об’єктив, ніби бачив кожного свого глядача. — Авжеж, холодно. Навіть дуже. — Він підніс до обличчя невеликий прилад, схожий на футуристичний пістолет, і направив його в найтемніший кут. — Тепловізор люб’язно повідомляє нам, що температура тут стабільні плюс дев’ять за Цельсієм. А знаєте, де ще холодніше? — Ярема плавно перевів промінь на вікно з розбитою шибкою, за яким вила осіння ніч. — Ось тут. Звідки тягне звичайнісінький протяг. Жодної потойбічної мерзлоти, лише банальні закони термодинаміки. Вибачте, пані, але сьогодні ви провалили іспит з фізики.
Він опустив тепловізор і взяв у руки інший прилад — невелику коробочку з антеною та шкалою, що світилася зеленим.
— А тепер — улюблена іграшка всіх мисливців на привидів. Датчик електромагнітного поля. Шукаємо енергетичні сплески, сліди астральних тіл, портали в пекло і поганий Wi-Fi. — Він повільно провів датчиком уздовж стіни, де, за свідченнями попередніх "дослідників", відчувалася найсильніша "присутність". Стрілка на приладі ледь помітно тремтіла біля нуля. — Тиша. Як у бібліотеці. Жодного сплеску. Хіба що мій телефон у кишені трохи фонить, але навряд чи це душа нещасної аристократки намагається впіймати 4G.
Раптом згори, з темряви горища, долинув довгий, тужливий скрип. Він прокотився по будинку, змусивши Лесю за звукорежисерським пультом, що стояла за межами кадру, мимоволі здригнутися. Чат миттєво вибухнув панічними емодзі та великими літерами.
— О! Здається, нашій пані набридло мовчання, — посміхнувся Ярема, не здригнувшись. — Вирішила зіграти нам на горищних мостинах. Або ж, — він зробив коротку паузу, — це просто стара кроква, яка треться об димар під поривами нічного вітру. Що, на вашу думку, друзі, більш імовірно: привид-скрипаль чи дім, що розвалюється? Чекаю на ваші версії в коментарях.
Його спокій діяв на аудиторію, як заспокійливе. Паніка в чаті поступово змінилася на іронічні коментарі та смайлики. Він контролював їхні емоції. Він був диригентом цього оркестру страху.
— Це все розминка, — продовжував Ярема, і його голос став тихішим, змовницьким, змушуючи глядачів напружити слух. — Це були квіточки. Але я обіцяв вам десерт. Головну страву нашого сьогоднішнього бенкету. Доказ, на якому зламали зуби десятки "експертів" та "медіумів". Те, заради чого ми всі тут зібралися.
Він повільно розвернувся, і промінь його ліхтаря ковзнув по стіні, зупинившись на ледь помітній темній плямі. Він дав камері кілька секунд, щоб сфокусуватися, дозволяючи напрузі нарости до межі.
— Пані та панове, дозвольте представити вам… саму тінь Чорної пані.