10.

Юля виявляється доволі милою дівчиною, а ще дуже балакучою. За п'ять хвилин знайомства я дізнаюся від неї про те, що Давид Вікторович – син гендиректора і перший його заступник. Молодий, гарний, багатий і абсолютно вільний. Ну, останнє могла б і пропустити, мені ні до чого знати про його особисте життя. 

Моє робоче місце знаходиться у кабінеті інших перекладачів. Тут штук десять столів, і всі мої колеги майже одного зі мною віку. Знаходиться він на поверх нижче від кабінету самого Давида. Не надто велика відстань, але це також непогано. Не думаю, що він кожного дня заходить в гості у цей відділ. 

Юля швидко знайомить мене з усіма, показує робоче місце і біжить по своїх справах. Я ж радісно кручуся у своєму зручному кріслі та відчуваю неймовірне піднесення. 

Саме у цей час телефонує Денис, щоб дізнатися, як минула співбесіда, і я радісно розповідаю йому все. 

– Це чудово, мишеня! Нам варто відсвяткувати це! – весело заявляє у слухавку.

– Справді? Я з радістю! – моя усмішка стає ще ширшою. Денис обіцяє приїхати через двадцять хвилин, і я швидко прощаюся з усіма та прямую до ліфта. 

Поки чекаю, коли він приїде на мій поверх, вже уявляю, як саме ми з Денисом будемо святкувати моє призначення. Але коли двері ліфта відчиняються, бачу всередині Давида, і хочеться зробити крок назад. 

– Не заходиш? – глузливо питає хлопець, сховавши руки у кишені штанів. 

Не хочу виглядати ідіоткою, тому заходжу в тісний простір ліфта, і Давид сам натискає кнопку першого поверху. 

– Як тобі робоче місце? Все підходить? – питає зацікавлено, стоячи у мене за спиною. 

– Все чудово. Дякую, – головне – триматися осторонь і вдавати, що не було тієї першої зустрічі. Він просто мій бос, і не більше. 

На щастя, Давид більше не робить спроб мене розговорити. Тільки-но ліфт зупиняється на першому поверсі, виходжу, навіть не дочекавшись, коли двері відчиняться повністю. 

Покидаю будівлю й одразу бачу яскравий автомобіль Дениса та його самого. Мій хлопець підпирає двері і тримає у руках величезний букет червоних троянд. Коли помічає мене, широко усміхається, а я навіть не розумію, у який момент мої ноги відриваються від землі і я просто лечу до нього на крилах свого кохання. 

– Це мені? – здивовано питаю, зупинившись поруч.

– Взагалі-то, у мене лише одна дівчина, яку я безмежно кохаю, – Денис перехоплює квіти в одну руку, а іншою огортає мою талію. Не встигаю й слова сказати, як його уста накривають мої. Це так круто, але трохи ніяково. Все ж таки ми під стінами моєї нової роботи. А ще краєм ока я помічаю Давида, який чомусь не поспішає сідати у свою машину, а стоїть поруч з нею і не зводить погляду з мене та Дениса. Мій новий бос більше не усміхається, а я навіть щаслива, що тепер він зрозуміє: біля мене йому ловити нічого! 

– Щось не так? – питає Денис, намагаючись прослідкувати за моїм поглядом. 

– Все чудово, – торкаюся руками його обличчя, не даючи можливість побачити Давида. – То як ми будемо святкувати?

– Я замовив столик у ресторані, – схоже, Денис забуває про мої погляди і знову усміхається. – Їдемо просто зараз. 

Він допомагає мені розміститися у салоні з букетом в руках, а сам займає місце за кермом. Коли покидаємо стоянку, Давида біля авто вже немає.

– Як справи на роботі? Бачився з матір'ю? – питаю, поки їдемо до ресторану. Мені дійсно треба знати, як вона сприйняла новину про його повернення. 

– Вона у відрядженні. Повернеться через кілька днів, – спокійно відповідає Денис. – Я все їй розкажу, мишеня. Не сумнівайся, вона зрозуміє і прийме наші стосунки.

Мені б його впевненість, тому що я сумніваюся, і дуже сильно. Тішить те, що попереду ще є кілька днів і в мене буде час підготуватися до зустрічі з нею. 

Як згодом виявляється, Денис підготував для мене чудовий подарунок. Вечеря у дорогому ресторані, смачні страви і романтична обстановка. Ми навіть танцюємо під гарну мелодію, і погляд хлопця, як завжди, зводить мене з розуму. 

Після вечері ми їдемо за місто. Ден показує мені своє особливе місце, з якого відкривається неймовірний краєвид. Місто світиться різнокольоровими вогниками, а ми стоїмо біля його автомобіля, міцно обійнявшись, і просто мовчимо. 

– Ти замерзла. Поїдемо додому? – питає, коли минає трохи часу. На годиннику далеко за північ і завтра мені на роботу, але їхати звідси зовсім не хочеться. 

– Давай ще трішки тут побудемо, – зариваюся носом у його футболку і прикриваю очі. – Знаєш, у школі я часто уявляла подібну картинку, де ми разом ось так стоїмо і немає більше нікого. Здається, я кохаю тебе вже цілу вічність і дуже боюся, що колись все це закінчиться. 

– Це не закінчиться, мишеня, – шепоче Денис, цілуючи моє волосся.

– Ти не можеш бути у цьому впевненим, як і я, – відповідаю. – Я лише хочу, щоб цього разу ми обійшлися без ненависті одне до одного. Це справді дуже боляче. Якщо станеться так, що нам доведеться розійтись, пообіцяй, що будеш згадувати лише хороше. 

– Сабі, щось ти не надто оптимістично налаштована, – зітхає Денис. – У нас тільки все налагодилося...

– Пообіцяй мені! – прошу.

– Обіцяю, – йому таки доводиться здатися. – Тільки цього однаково не буде. Я не дозволю тобі піти. Більше ніколи.