9.

– Чому так на мене дивишся? – питаю, повернувшись до дівчини, яка, наче пам'ятник, стоїть у мене за спиною. Неприязнь так і пре від неї, але я не збираюся ладнати з цією особою. 

– Якщо ти думаєш, що Денис буде з тобою, то сильно помиляєшся. Він – мій! – випалює сердито.

– Ого! Які гучні заяви! А сам Денис про це знає? – я зовсім не боюся цієї особи. Після всього, що довелося пережити, її крики схожі на дитячий лемент. 

– Знає! – фиркає дівчина, тільки от не так впевнено, як попередню фразу. З одного боку, мені навіть шкода її, все ж таки нерозділене кохання – це так жахливо. А з іншого... ніхто ж її не змушує зациклюватися на Денисові. 

– То, може, ми про це у нього запитаємо? – продовжую тиснути на болюче. Оля зовсім губиться, а мені стає якось ніяково від того, що погляд у неї, як у побитої собаки. 

Не хочу продовжувати цю розмову, тому повертаюся до Дениса. Він одразу пригортає мене до себе та цілує у щоку. Поруч з ним добре та спокійно. І навіть злі погляди Олі, яка повернулася слідом за мною, не тривожать. 

Стас виявляється хорошим хлопцем і кілька разів запрошує мене на репетицію гурту. Звісно ж, я погоджуюся прийти, тому що реально цікаво побачити Дениса у своєму руслі. 

Додому повертаємося після півночі, і хлопець постійно тримає мою руку у своїй. 

– Які у тебе стосунки  з Олею? – не можу тримати це в собі, тому питаю. 

– Тобто? – дивується Денис.

– Ти спав з нею? – питаю прямо і дуже сподіваюся, що моє хвилювання безпідставне. 

– Звісно, ні, – сміється Ден. – Оля – сестра Стаса. Вона хороша дівчина, але не для мене.

– Вона закохана у тебе, – одразу додаю. – Я б навіть сказала, що вважає тебе своїм. Це трохи дивно.

Денис лише зітхає важко, паркує авто на стоянці біля будинку і  повертається у мій бік. Від його погляду мурашки шкірою, а думки про Олю повільно відпливають кудись далеко. 

– Я вважав, що у неї це мине. Якщо буде тебе діставати, дай мені знати. Я сам з нею розберуся, – Денис торкається подушечками пальців мого обличчя, а тоді накриває мої уста своїми. Від задоволення навіть очі прикриваю. Хочеться якнайшвидше опинитися у його квартирі і продовжити те, що тут розпочалося. 

Наступного ранку Денис заявляє про те, що повинен з'їздити в офіс і розібратися з деякими справами. Я також вирішую не сидіти без діла і поїхати в компанію, яка запропонувала мені роботу. Чим раніше візьмуть у штат, тим швидше буду отримувати свої кошти. Сидіти на шиї у Дениса щось зовсім не хочеться. 

Для співбесіди обираю чорну спідницю та білу блузку. Поняття не маю, який дрес-код у такій великій компанії, тому вирішую не ризикувати. Викликаю таксі, тому що з громадським транспортом у великому місті ще не подружилася. Вже через двадцять хвилин заходжу у високу будівлю, яка скоро може стати моїм місцем роботи. Серце шалено б'ється об грудну клітку, і мені вже не терпиться влитися у цей колектив. 

На рецепції пояснюю, до кого прямую, і адміністратор повідомляє, що мені на сімнадцятий поверх у відділ кадрів. Тільки от у ліфт заходжу не сама. Тільки-но збираюся натиснути кнопку з потрібним мені номером, як всередину мало не влітає… мій недавній знайомий. Мажор на Hummer. 

– Яка зустріч! – хлопець широко усміхається і розглядає мене з голови до ніг, наче очам своїм не вірить. Я, чесно кажучи, також. Сьогодні він у сірому діловому костюмі, і від знайомого мені хлопчика-мажора залишилася лише широка голлівудська усмішка. 

– І не кажи, – бурчу. Я справді здивована побачити його тут. А ще, якщо добре подумати, цей хлопець – явно не простий робітник. Хіба що тут усі роз'їжджають на дорогих тачках. 

– Все ще тримаєшся осторонь? Через ревнивого хлопця? – ліфт таки їде вгору, тому що мені вдається натиснути потрібну кнопку. 

– Добре, що ти про це пам'ятаєш, – стримано відповідаю. 

– Працюєш тут? Я не бачив тебе раніше, – хлопець не зводить з мене погляду, і це справді дратує. Наче я експонат у музеї, чесне слово. 

– У мене співбесіда, – сама не розумію, чому продовжую з ним говорити. Хоча мовчати буде не краще. 

– Справді? – не зрозуміло, чому радіє хлопець. – Можливо, тепер будемо бачитися частіше. 

На таку заяву я вирішую просто промовчати. На щастя, ліфт привіз мене на потрібний поверх, і, не прощаючись, я покидаю його.

– Успіху на співбесіді! – кричить мені у спину хлопець, і двері ліфта знову зачиняються. 

Знайшовши відділ кадрів, я заповнюю всі необхідні документи та відповідаю на декілька запитань стосовно самої роботи. Про мажора на Hummer дуже швидко забуваю, тому що вже дочекатися не можу, коли ж мені покажуть моє робоче місце. 

Тільки от спочатку на мене чекає розмова з першим заступником гендиректора. Виявляється, що для такої посади потрібно пройти відбір ще й у нього. 

Мене просять піднятися на двадцять четвертий поверх, де і знаходиться його кабінет. Залишається лише один крок, і, можливо, вже завтра я працюватиму у цій компанії. 

У приймальні мене зустрічає секретарка і навіть люб'язно проводить до дверей. У кабінет вона заходить першою та повідомляє про мій прихід.