8.

– Я не роздаю свій номер незрозуміло кому. І до того ж у мене хлопець є, – сама не розумію, навіщо кажу все це. Особливо про хлопця. Напевно, сподіваюся, що таким чином цей мажор таки забере свою тачку з проїзду, і я зможу поїхати до Дениса. 

– Ревнивий хлопець, напевно, – тільки от план мій провалюється, тому що брюнет знову усміхається, а я ловлю себе на думці, що він дуже милий з цими ямочками на щоках. І як бідні жіночі серця витримують таку красу?

– Дуже! – бурчу, розсерджена вже на себе. І чого це я думаю про нього, як про гарного хлопця? У мене є Ден, і він точно не буде в захваті, що в перший же день я знайшла собі нового залицяльника. 

– Ок, крихітко. Не хочу, щоб через мене у тебе були проблеми, – він підморгує, одягає окуляри назад на очі і застрибує у свого залізного монстра. 

Видихаю з полегшенням, коли дорога таки звільняється. Про цього дивного хлопця намагаюся не думати, і виходить у мене доволі добре, тому що Денис уже чекає мене на вулиці біля будинку.

– Ти чого так довго? А з телефоном що? – він реально хвилювався, і переконуюсь я у цьому, коли хлопець міцно пригортає мене до себе і цілує в губи. Думки про хлопця-мажора остаточно розвіюються, і хочеться широко усміхнутися. Все-таки Денис може бути неймовірно милим, хоча не всі це бачать. 

Він допомагає мені занести пакети, і до вечора я займаюся приготуванням їжі. Денис тим часом вирішує якісь ділові питання через інтернет, і часто до моїх вух долітають певні ділові терміни, яких я ніколи не чула. 

Дивно якось уявляти Дениса великим босом, який керує компанією. Хоча хлопець він серйозний та наполегливий. Мені уже кортить побачити його у костюмі і краватці. 

– Смачно пахне, – коли останні приготування завершено, Денис з'являється поруч і пригортає мене до себе. Це так мило, що я просто не можу втриматися від усмішки. 

Я пливу, коли він такий, і дуже добре, що Денис міцно тримає мене за талію. Раз за разом тону в синяві його очей і навіть не намагаюся виринути на поверхню. Його очі – це моє особисте прокляття. Саме у них я закохалася, коли вперше побачила хлопця. Такі ж сині, як у мене, наче вже тоді ми були створені одне для одного. 

– Пропоную сходити кудись після вечері, – несподівано говорить Денис. – Можна у кіно або в бар. Там сьогодні мої друзі зависають. Заодно познайомлю вас. Що скажеш?

– Я не проти, – чесно кажучи, мені трохи ніяково. Не знаю, чи сподобаюся його друзям. 

– От і добре. Я наберу Стаса і скажу, що ми будемо, – Денис усміхається, а мені приємно, що він так стрімко вливає мене у своє життя.

Вечеря минає швидко, тому що їсти зовсім не хочеться. Я хвилююся і нічого не можу з собою вдіяти. Поки Денис розмовляє телефоном з тим самим Стасом, я шукаю в шафі щось таке, у чому можна піти в бар. 

Зупиняю свій вибір на вузьких чорних джинсах та білій туніці. Волосся залишаю розпущеним, а на обличчя – вечірній макіяж, доволі скромний. Взуваю туфлі на підборах та підходжу до дзеркала.

– Ти гарна, мишеня, – Денис заходить у кімнату й одразу обіймає мене зі спини. Розглядаючи наші відображення, приходжу до висновку, що ми доволі мила пара. Навіть схожі трохи, і не лише кольором очей. – Я вже сумніваюся, чи варто пертися у той бар. Може, краще вдома залишимося?

Денис пробирається руками мені під туніку, і доводиться відступити на крок, щоб його зупинити. Хоча маю зізнатися, що й сама не проти залишитися вдома. 

– Я хочу познайомитися з твоїми друзями. А продовжити почате ми зможемо і потім, – лукаво усміхаюся, а Денис лише хмикає. 

Поки завершую макіяж, він швидко одягає темні джинси, білу футболку і фірмові кроси. Такий собі поганий хлопець, гарний, високий. Мій поганий хлопець...

Мимоволі порівнюю Дениса з тим незнайомцем зі стоянки. Вони обоє гарні та багаті. Тільки от у Дениса краса якась холодна, відштовхуюча. Він майже завжди серйозний і рідко усміхається. А от власник Hummer наче тепле сонце. До нього хочеться тягнутися. Тільки от мені більше холод до душі. 

– Про що думаєш? – питає Денис, коли ми сідаємо у його автомобіль.

– Хвилююся, як мене приймуть твої друзі, – чесно зізнаюся. – Вони знають про те, що сталося? Ну про... нас?

– Звісно, ні, – запевняє мене Денис. – Я не люблю тріпати язиком на всі боки, мишеня. Особливо про тебе. Вони знають лише про моє болюче перше кохання, яке закінчилося повним провалом. 

– І що це означає? – цікавлюся. – Ти сказав їм, що кинув мене?

– Ні. Я сказав, що це ти мене кинула, – Денис мені підморгує і робить це так сексуально, що тепер вже мені хочеться повернутися додому та закінчити цей вечір у ліжку. 

Вечірнє місто подобається мені набагато більше, ніж при світлі дня. Усе так світиться, і пари гуляють, тримаючись за руки. 

Денис паркує автомобіль біля непримітного, з першого погляду, бару, і, лише коли опиняюся на вулиці, помічаю непомітну вивіску: “Барліг”. 

Він бере мою руку у свою і легенько стискає на знак підтримки, ну а я видихаю, тому що його впевненість передається і мені. 

Хоча на вулиці нікого немає і вивіска непомітна, всередині яблуку ніде впасти. На невеличкій сцені грає незнайомий мені гурт, а всі столики на території залу зайняті.