7.

Наступного ранку до нас навідується Саша, а за нею і Вадим. Мені неймовірно сумно, що з подругою доведеться розпрощатися. Все-таки вона – єдина моя близька людина, яка знає про мене практично все. 

Ми довго говоримо про все на світі, обіцяємо одна одній не забувати і часто телефонувати. У майбутньому Саша також планує переїхати у столицю, але поки що такої можливості у неї немає. 

Денис також проводить час із Вадимом. Вони довго спілкуються, і я розумію, що друзі вони хороші. І коли настає час прощатися, почуваюся не надто щасливою. Здається, що моє життя закінчується тут, а нове чекає на виїзді з цього міста. 

Обійнявши Сашу, помічаю у вікні власного будинку маму. Мені хочеться, щоб вона вийшла попрощатись, тому що сама я цього не зроблю. Але вона не виходить, і це неприємно б'є у саме серце. 

Я розміщуюся за кермом, а Денис збоку. Сигналю на прощання Саші, яка витирає сльози, і таки покидаю двір. Ми з Денисом не розмовляємо до самого виїзду з міста. Напевно, він розуміє, що не варто зараз розпочинати розмову. 

– Ти можеш відпочити, а потім поміняємось, – кажу, зупинивши автомобіль на заправці. Потрібно залити повний бак і було б непогано купити кави. 

Денис сам виходить на вулицю і заходить у магазин. Я ж чекаю біля автомобіля і спостерігаю за тим, як працівник заправки встромляє пістолет у бак. 

Денис повертається з двома склянками кави й одну простягає мені. 

– За нове життя, Сабі, – ми цокаємося, а тоді він швидко цілує мене в губи. 

Випивши каву, продовжуємо шлях. Денис швидко засинає, а я слідкую за дорогою і не можу перестати думати над тим, якою буде моя зустріч з його матір'ю. Рано чи пізно йому доведеться зізнатися їй, що ми знову разом. Звісно, хочеться, щоб це сталося пізно, та я не впевнена, що час щось змінить у наших взаєминах. Вона ненавидить мою матір і мене – ось це факт. 

На півдорозі Денис таки сідає за кермо, а я маю можливість відпочити. За вікном зовсім стемніло, але спати мені не хочеться. Не хочу пропустити момент, коли ми заїдемо у місто. Хочу бачити все і нарешті відчути, що нове життя розпочато.

– Довго ще? – питаю, розглядаючи дорогу перед собою. На годиннику майже північ й за моїми підрахунками до столиці не так і далеко.

– Менше ніж година. Чому ти не спиш? Хвилюєшся? – питає Денис. Його рука у мене на коліні практично всю дорогу. Це так приємно – відчувати його тепло. Навіть не уявляю, що б робила, якби розпочинала нове життя абсолютно одна. 

– Є трохи, – чесно зізнаюся. – Ти говорив мамі, коли приїдеш? 

– Ні, вона не в курсі, – спокійно відповідає Денис. – Мишеня, я ще раз скажу, що тобі не варто хвилюватися. Цього разу я не допущу минулих помилок. Обіцяю тобі. 

Я справді хочу йому вірити, але не виходить. Надто багато суперечностей, які не дають мені можливості просто забути. Денису я про це, звісно, не кажу. Хоча, швидше за все, він й сам знає, що зі мною відбувається. 

Столиця зустрічає нас яскравими вивісками і доволі бурхливим життям. Таке враження, що місто ніколи не спить, навіть у таку пізню пору. Раніше мені не доводилося тут бувати, тому зараз я буквально прилипаю до вікна, щоб розгледіти все.

Денис привозить мене в елітний житловий комплекс з власною охороною на вході. Тут неймовірно гарно. Високі будинки мало не до неба, величезна стоянка і новенький майданчик для діток. Наче окреме місто в місті. Квартира також мене  шокує, тому що вона неймовірна. Величезна, з дорогим ремонтом та меблями. Кухня-студія, об'єднана з вітальнею, і спальня з великим ліжком. 

– Я думаю, що ти не проти спати тут разом, – Денис обіймає мене зі спини, коли я зупиняюся на порозі спальні. – Особливо після вчорашнього.

Він цілує мене в шию, відкинувши волосся, а я заплющую очі від задоволення. 

– Мені треба у душ, Дене, – видихаю, розуміючи, що з поцілунками доведеться почекати.

– Я можу скласти тобі компанію, – його руки пробираються до мене під футболку і погладжують живіт. 

– Тобі не можна мочити рану, – нагадую і повертаюся до нього обличчям. – Якщо хочеш, я допоможу тобі помитися.

– Йди в душ, Сабі, – усміхається Денис. – А я поки що замовлю нам поїсти. Ти ж зголодніла?

– Дуже, – чесно зізнаюся. Цілую хлопця і, прихопивши змінний одяг, прямую в душ.

Тут також все дуже модно і просто світиться. Не одразу вдається розібратися з душем, та коли зверху починає литися вода, стає краще. Втома відступає, і голосно бурчить живіт.

Повернувшись у вітальню, здивовано завмираю. Схоже, Ден вирішив підготувати для мене сюрприз, і це у нього вийшло. Гарно сервірований на двох стіл, білі троянди у вазі і навіть пляшка шампанського у відерку з льодом. 

– Ого! – єдине, що вдається мені вимовити. Надто різкий контраст з тим, що було у нас вчора. Зараз я здаюся собі схожою на принцесу, яка отримала в нагороду не лише гарного принца, а ще й шикарне житло, справжній палац. 

І байдуже, що я далеко не принцеса. Головне, що Денис дивиться на мене так, наче я – центр його всесвіту. 

– Ти така мила в домашньому одязі, – Денис не зводить погляду з моїх голих ніг. Короткі шорти мало що приховують, як і короткий топ. Мокре волосся я зібрала в пучечок, щоб не заважало.