6.

Сабріна

Денис повертається у кімнату через кілька хвилин. Він здається мені спокійним, але внутрішній голос нашіптує, що, можливо, хлопець просто не хоче показувати мені свої істинні почуття. 

– Все гаразд? – не втримуюся від запитання.

– Так, звісно. Мама просто скучила, – усміхається Ден, але я не можу не помітити, що погляд у нього сумний. 

Я лише головою киваю, тому що не хочу лізти йому в душу. Якщо захоче, то сам розповість. За вікном розпочинається справжня гроза. Вітер кидає у вікно гілки та грубі краплини дощу. Небо розсікають блискавки, і здається, що погода повністю відповідає тому, що зараз відбувається з нами. Ми обоє занадто спокійні, хоча у кожного з нас всередині глибокі рани. І якщо про мої Денис вже знає, то про його я можу тільки здогадуватися.

– Ходімо їсти, – не хочу мовчати. Мовчання гнітить. 

Денис погоджується. Поки я накидаю вечерю у тарілки, він переглядає щось у своєму телефоні. 

– Чим ти займаєшся у Києві? – ставлю тарілки на стіл і сідаю навпроти нього.

– Тобі дійсно цікаво знати? – усміхається хлопець. – Музикантом я так і не став. Зараз працюю у компанії матері, хоча з часом планую відкрити свою.

– А як же твоя мрія? Ти так добре співаєш, – усміхаюся у відповідь. – Мені подобається твій голос. Мені здається, що спочатку я закохалася в твої очі, а тоді у голос. 

– Мама не поділяє моїх бажань. Вона... не готова спонсорувати мою мрію. Зате готова допомагати у розвитку власного бізнесу, – спокійно відповідає Ден. – Напевно, тобі зараз здається, що я повністю залежу від неї, але це не так. Я працюю для того, щоб отримувати гроші. 

– І ким ти працюєш? – роблю ковток чаю і зацікавлено розглядаю Дена. Важко уявити його у діловому костюмі. Здається, що він завжди ось такий – легкий і відкритий. 

– Я займаюся діловими переговорами з іноземцями, – Денис розмішує по тарілці пюре, і я розумію, що немає захвату у його голосі. Це просто робота, яка приносить гроші. А мрію він просто засунув у довгий ящик. – А ти? Що плануєш робити у великому місті? Ти ж планувала туди їхати?

– Працювати буду. У міжнародній компанії, – от у мене голос просто щасливий. Денис знає про мою мрію: об'їздити багато країн і дізнатися про їхню культуру. Ми обоє навчалися на міжнародних відносинах, але його туди відправила мама, а я пішла сама. 

– Хочеш побачити світ? – усміхається хлопець.

– Хочу, – кажу щиро. Мовчу про те, що, можливо з часом, у мене з'явиться можливість полетіти на стажування в Америку. Саме ця компанія кожного року відправляє туди молоді таланти. Донедавна я мріяла про цей шанс, а тепер і не знаю, чого хочу. Тепер я не сама, і це... дивно. 

Далі ми їмо мовчки, під шум дощу за вікном. Після вечері Денис повертається у ліжко, а я мию посуд. Коли повертаюся у кімнату, він уже міцно спить, а от мені спати зовсім не хочеться. 

Саме тому вирішую перевірити свою пошту на телефоні і сильно дивуюся, коли приходить лист від тієї самої компанії, у яку я подавала заявку на стажування. Поки вкладка відкривається, майже не дихаю. Невже мене таки візьмуть, чи все-таки я не підійшла?

На екрані з'являється текст, і я швидко пробігаюся по ньому очима. Широка усмішка розтягується від вуха до вуха, і я справді щаслива. Працювати саме там я хотіла вже давно, і тепер моя мрія збудеться. У мене є ще тиждень, щоб зібратися і прийти на співбесіду. Це лише формальність, але вона необхідна.

Я підходжу їм! Здається, моє нове життя розпочинається з хорошої ноти. 

Наступного ранку розповідаю Денису чудові новини, і, здається, він щиро радий за мене. Мені не терпиться уже поїхати в столицю, але я розумію, що Дену необхідно ще кілька днів, щоб одужати. 

І саме ці кілька днів стають для нас чимось по-справжньому особливим. Ми багато розмовляємо, і Денис навіть наважується поділитися зі мною маленькою таємницею. У нього є власний гурт, про який ніхто не знає. Хлопці грають у закритому клубі і шукають спонсорів для розкрутки. На жаль, поки що ніхто не наважився вкласти гроші у талановитих хлопців. 

– Я хочу послухати твій концерт, – кажу чесно, коли наступного дня змінюю пов'язку на рані хлопця. 

– Я обов'язково познайомлю тебе зі своїми друзями-музикантами, – запевняє Ден. – До речі, Сабі, я хочу попросити вибачення за гітару, яку ти мені подарувала. Я не хотів її розбивати. Просто в той момент сильно ревнував тебе до Роми і... 

– Я її полагодила, – опускаю футболку на спині хлопця, і, поки складаю медикаменти назад в аптечку, він здивовано мене розглядає. – Не змогла просто викинути. Вона у моїй кімнаті залишилася. Пізніше заберу.

– Ти неймовірна, мишеня, – широко усміхається Денис і цілує мене у щоку. – Повертаєш до життя все те, що було знищено моїми руками. 

– Як ти правильно підмітив, – хмикаю і підводжуся на ноги. – Дене, коли ми можемо поїхати? Я знаю, що ти все ще слабкий...

– Я у нормі, мишеня, – зупиняє мене хлопець. – Давай завтра. Ти також можеш вести автомобіль, якщо мені буде важко. 

Це хороші новини, дуже хороші. 

Я не хочу залишати гітару в домі матері, тому йду по неї, коли мама пішла на роботу. Тільки от не враховую того, що вона може повернутися.