5.

Денис

Мені здається, що все це схоже на якийсь ідіотський сон, який ніяк не хоче закінчуватися. Схоже, хтось там зверху вирішив посміятися з нас і висипати на голови цілу купу проблем. 

Мені реально пощастило, що той мудак Леонід не вбив мене просто в домі Сабріни. Виходить, я все-таки щасливчик, хоча б у цьому плані. Хай там як, я жодного разу не пошкодував про те, що пішов за Сабріною і таки врятував її від того мудака.

Моя рана швидко загоюється, а от її… навряд чи. Я не перестав почуватися мудаком, адже одним порятунком не можна виправити всі свої минулі помилки. Потрібен час, багато часу.

Єдине, що тішить: Сабріна не відштовхнула. Вона поруч, кожного дня приходить. А я не можу подивитися в її очі, такі ж сині, як у мене. Я завжди тонув у них, а зараз це відчувається надто гостро. Наче занурився з головою під воду і виринути не виходить. Повітря бракує, у голові шумить. 

Я реально тону, але, на диво, страху немає… 

Я хочу, щоб Сабріна була поруч, щоб належала тільки мені. Ніхто не знає її краще за мене, хоча тепер я у цьому сумніваюся. Якби не знав, не звинувачував би у брехні. Така дівчина, як вона, просто не здатна на подібну підлість. Як шкода, що я надто пізно це зрозумів. 

Просто всередині все перемішалося: почуття матері, мої почуття і біль. Звісно ж, я, як люблячий син, маю підтримувати зраджену маму. І я підтримав, зовсім забувши про те, що для початку варто було б розібратися. 

Мудак! Я просто мудак, який розбив серце тій, що так щиро у мене вірила. 

Я ще не знаю, як усе змінити, але готовий це робити. Головне, щоб Сабріна погодилася поїхати зі мною. Я зроблю все, щоб вона була щасливою. Моя дівчинка заслуговує на це. 

Рана все ще болить, але відлежуватись у лікарні не хочеться. Краще вдома, і щоб Сабі була поруч. Мені до божевілля подобається спостерігати за нею, вдихати аромат її волосся і цілувати…

Її вуста такі солодкі. Мені реально дах зносить поруч з нею. Блять! Я ніколи нікому її не віддам! Досить з мене цих сімейних розбірок. І навіть якщо мама буде проти – це її справа. Я й так два роки втратив через власну дурість.

Прокидаюся від того, що Сабріна щось шепоче поруч зі мною. Вона хмуриться, а по щоках течуть сльози.

– Не треба… прошу… не треба…

Її голос такий наляканий. Дівчина плаче, а у мене серце стискається від болю. Я здогадуюсь, що саме вона бачить у сні і стискаю зуби від люті. Клятий Леонід! Щоб він здох за ґратами!

– Мишеня… – обережно торкаюся її плеча і намагаюся розбудити дівчину.

Зараз вона така налякана та беззахисна. Скільки їй довелося всього пережити, а тут ще і я зі своєю помстою. Почуваюся не кращим за того самого Леоніда, і це дратує. 

– Сабі, це лише сон. Чуєш? – прошу тихо, щоб її не налякати.

На щастя, дівчина розплющує заплакані очі. Кілька секунд невідривно дивиться на мене, а тоді несподівано міцно обіймає за шию. Рана віддає тупим болем, але я стискаю зуби. Заради такого можна і потерпіти. 

– Ти живий… – шепоче ледь чутно, а у мене шкіра сиротами вкривається. Їй снився я? Це тому вона так злякалася?

– Я живий, бачиш? – кажу тихо, а у самого серце десь у горлі б'ється. Виходить, я знову облажався. Мені здавалося, що Сабріні вдалося впоратися з собою і вся та історія швидко забулася. Але я помилився… і тепер мою дівчинку мучать кошмари. Не без моєї участі. 

– Я так злякалася… – надривно шепоче і продовжує шмигати носом. – Мені снилося, що він тебе… 

Сабріна знову замовкає і тихо плаче, а мені хочеться розірвати цього клятого Леоніда на шматки. Блять! Я стільки поганого їй зробив, а моя дівчинка однаково боїться за мене. 

Ну як?! Як я міг сумніватися у ній?!

Її схлипи повільно затихають, і Сабріна засинає просто у моїх обіймах. Хочеться вірити, що цього разу кошмарів не буде. А от мені спати більше не хочеться. Важко залишатися спокійним після всього, що побачив. 

Повільно вибираюся з її обіймів, стискаючи зуби, щоб не морщитись від болю. Вкриваю дівчину пледом, а сам прямую на кухню. Хочеться курити і кави. У лікарні довелося зав'язати з цією поганою звичкою, але зараз мені просто необхідна чергова доза нікотину, щоб заспокоїтися. 

Я маю переконати Сабріну у тому, що поруч зі мною їй буде безпечно. До того ж тепер, окрім мене та подруги Саші, у неї більше нікого не залишилося.

Виходжу на ґанок і спираюся на поручата. У сусідньому домі горить світло, отже, матір Сабі вже вдома. Завдяки все тій же Саші я дізнався, що мама не вірить Сабріні і дівчина весь цей час жила в готелі. У батька також нове життя і донька йому не потрібна. 

Роблю чергову затяжку і піднімаю погляд до неба. В черговий раз хочеться назвати себе ідіотом, тільки від цього нічого не зміниться, на жаль. Вкотре розумію, що ми з Сабріною дуже схожі. Нас обох добряче потріпало це сране життя. Вона одна, хоча поруч є батьки. І я один, хоча інколи здається, що матір задушить мене своєю опікою. 

На небі збираються важкі грозові хмари. Знову буде дощ. Вдалині видно блискавку, і здається, що вона посилає мені якийсь знак. Не здаватися, боротися за те, що мало не втратив. Здається так просто, а на ділі…