4.

Дениса виписують через декілька днів. Він сам проситься додому, тому що лікарняна палата його гнітить. Чудове пояснення, яке мені здається просто ідіотським. 

Дивно, та лікар йде на поступки своєму пацієнту. А як інакше, коли Ден розповідає йому, що за хворим буду доглядати я. Очей з нього не спускатиму.

В принципі, я не маю нічого проти, єдине, що гнітить – це стан самого Дениса. Краще було б, щоб він лікувався у лікарні, а вже тоді повернувся додому. Але ж ні, він знову зробив по-своєму!

Я не можу сказати, що між нами сильно щось змінилося. Ми ще декілька разів цілувалися, обіймалися і просто мовчали, сидячи поруч. Не говорили на важливі теми, залишивши їх до кращих часів, і не переходили межу. Тобто не переходила я, а Ден просто слідував за мною. 

До нього часто навідувався Вадим, який єдиний знав, що сталося. А ще Саша. Чомусь вона різко змінила свою думку стосовно Дена і могла розмовляти з ним годинами про всяку дурню. 

Я ж повернулася у кафе на роботу, тому що гроші мені були необхідні. Це не сильно подобалося Денису, тому що поруч зі мною був Рома. Виявилося, що він ще той ревнивець. 

У день виписки я спеціально беру вихідний і їду до лікарні машиною Дениса. На таких дорогих тачках мені ще не доводилося їздити, і я сильно боюся, щоб ніде її не подряпати. Знаю, що Ден не образиться через це, але все ж таки не хочу користуватися його добротою. 

Лікар написав цілий список препаратів, які необхідні для подальшого лікування хлопця. Поки Дену роблять чергову перев'язку, я біжу на перший поверх і купую все необхідне. 

Коли повертаюся, Денис сидить на краю ліжка в одних джинсах і, схоже, чекає саме на мене. Я мимовільно витріщаюся на його торс і голосно ковтаю слину. Ідіотка! Наче ніколи голого хлопця не бачила!

А Ден, наче навмисне, вирішує ще більше мене збентежити. Він криво усміхається, як робить завжди, коли хотів справити враження. 

– Сабі, допоможи футболку одягнути. Не можу сам, – просить.

– Так, звісно, – я намагаюся дивитися куди завгодно, лиш би не на нього, а головне – не вдихати аромат його тіла та парфумів. Відстань між нами надто мала, і я занадто добре відчуваю, яким поглядом сам Денис мене розглядає. 

Просовую спочатку його голову, а тоді почергово кожну руку. Його шкіра така гаряча, наче торкаюся полум'я. Мурашки бігають тілом, і в горлі стає сухо. 

– Я сподіваюся, що ти перевезла свої речі до мене, – серйозно дивиться на мене хлопець, коли я відступаю на крок.

– Перевезла, – і це ще одна причина, чому я так сильно хвилююся. Ми будемо жити з ним під одним дахом. Здуріти можна!

Так, я могла б відмовитися і залишитися у готелі, тільки тоді Ден би сам приїхав до мене й однаково забрав до себе. А я цього не хочу, адже йому прописали постільний режим, а не їзду машиною по місту. 

– Хороша дівчинка, – Ден знову усміхається, і на його щоках з'являються ямочки. Як давно я їх не бачила і зараз готова дивитися на них вічність. Я просто забула, яким хорошим може бути цей хлопець. 

Денис більше не намагається мене поцілувати. Не знаю чому. Можливо, чекає на ініціативу з мого боку, а може, просто не хоче пришвидшувати події. Ну а я просто боюся того, що відбувається. Час летить надто швидко. Я тільки звикла до того, що ми з Деном начебто пара, а тут нова подія: ми житимемо разом. 

– Ти надто багато думаєш, Сабі, – несподівано заявляє Денис і хапає мене за руку. Я не тікаю і вже за мить опиняюся у нього поміж ніг. Так і стою, поки він продовжує сидіти на ліжку. 

– Я не думала… – бурчу, розглядаючи його обличчя, яке зараз надто близько до мого. 

– А таке враження, що складала в голові формулу великого вибуху, – сміється Денис. – Сабі, я вже говорив тобі, і не один раз. Я сам все вирішу. Просто... будь поруч. 

Будь-якій дівчині було б приємно, якби її молодий чоловік говорив подібні слова. І я не стала винятком. Сама тягнуся за поцілунком, і на кілька хвилин про виписку ми обоє щасливо забуваємо. 

Денису доводиться сісти в інвалідний візок, щоб дістатися до автомобіля. Такі тут правила. І хоча хлопець кричить, що не хворий, послухатись таки доводиться.

І тепер я везу його коридором лікарні у бік виходу й ловлю погляди дівчат, спрямовані в бік самого Дениса. Я, звісно, завжди знала, що він красунчик і дуже харизматичний, але чомусь саме зараз це відчувається надто гостро. Я не бачу, куди саме дивиться сам Денис і як саме реагує на усмішки молодих медсестер чи відвідувачів лікарні. 

Роздратування тільки наростає, і, коли я допомагаю хлопцеві перебратися у салон автомобіля, мало зубами не клацаю від злості. Може, тепер так буде завжди. 

– Що це з тобою? Ти радіти маєш, що я нарешті покидаю ці сірі стіни, а сама схожа на грозову хмару, – запитує Денис, тільки-но я сідаю за кермо його автомобіля. 

– Просто мені неприємно, що інші дівчата не зводять з тебе погляду. Я терпіла це в школі, потім в універі. Але зараз… – сама не розумію, навіщо кажу йому це. Наче у мене й без того мало проблем, вигадую собі нові.

– Ти ревнуєш, мишеня? – несподівано Денис нахиляється до мене – і наші носи мало не торкаються один одного. В його очах стільки світла. Тепле сонячне небо без єдиної хмаринки. Синє-синє.