3.

– Денисе, пробач, але я не можу погодитися, – залишаю сумку біля дверей і проходжу в палату. Сідаю у крісло і під прямим поглядом хлопця почуваюся, наче на допиті. 

– Я розумію. Тобі надто важко забути все і пробачити, – серйозно відповідає. – Та обіцяю, що зроблю все, щоб повернути тебе. Я впевнений, що настане мить, коли ти таки одягнеш подаровану мною обручку. 

Ого! Як самовпевнено! У мене навіть дар мови зник від такої заяви. 

– Я пробачила тобі. Ти й так багато для мене зробив. Навіть більше за найрідніших людей, – кажу тихо. Не хочу йому жалітися, але слова так і просяться на свободу. – Мені справді прикро, що моя мама так вчинила. Я не знала про це... і зараз мені соромно дивитися тобі в очі. Ненавидіти мене і її ти маєш повне право. 

– Не маю, Сабі. У тому-то й річ, – зітхає та обережно торкається моєї руки. Тягне її до себе і переплітає наші пальці. Не розумію, чому дозволяю йому це. Спостерігаю, наче заворожена, за цим дійством, і тепло від його руки так добре мене зігріває. – Я був придурком,  який надто сильно загрузнув у ненависті до тебе і навіть думки не припустив, що ти нічого не знала. Хоча сам же чудово тебе знаю і не мав права так думати. Не мав, але думав, і це жахливо. Ти стільки пережила, а я, як останній мудак, знущався з тебе.

– Тепер жаліти мене будеш? – дивлюся на наші руки, що лежать на краю ліжка, і не знаю, що варто говорити. У нас обох так багато виправдань одне для одного, але чи потрібні вони? Можливо, краще буде просто забути та жити далі? 

– Ні, тепер я буду тебе захищати та... кохати, мишеня, – його рука міцніше стискає мою – і серце починає битися швидше. Піднімаю погляд на його обличчя і дихати перестаю. Стільки тепла у його погляді, наче Денис збирається замінити собою усіх тих, хто зараз мав би мене підтримувати та зігрівати. – Хочеш ти цього чи ні, тепер я не відпущу. Навіть не сподівайся.

– Звучить як погроза, – нервово усміхаюся. Ні, мені зовсім не страшно. Навпаки – від його слів хочеться зажмуритись та по-ідіотськи усміхатися. 

– Думай, як хочеш, – несподівано Денис підносить наші переплетені руки до свого обличчя і цілує мою кінцівку. Це так бентежить, що я навіть не знаю, що робити та говорити. Сиджу як ідіотка, кліпаю очима і червонію до кінчиків волосся. – Тільки сьогодні ти поїдеш у мій дім. Залишишся там до моєї виписки, а тоді ми разом поїдемо в столицю. 

– А як же твоя мама? Вона не зрадіє, коли побачить мене у твоєму домі, – наводжу останній аргумент. – Спочатку моя мама розбила її родину, а тепер через мене вона мало сина не втратила.

– Мама нічого не знає про цей випадок, і не дізнається, – твердо говорить Денис. – Не хвилюйся, мишеня. Я нікому не дозволю тебе ображати. Навіть власній матері. 

Дивно, та мені хочеться йому вірити. Можливо, тому що я добре його знаю? Денис ніколи не кидав слів на вітер, і зараз його впевненість сильно підкупає. Надто сильно, якщо чесно. Хочеться здатися йому без бою. Просто тут і зараз. 

– Сьогодні я поїду в готель, – кажу твердо, наскільки це взагалі можливо під його прямим поглядом. – Мені треба подумати, Денисе. Я не можу так просто розпочати нове життя… з тобою. 

– Я навіть не сподівався почути іншу відповідь, – він усміхається, а моє серце робить кульбіт. Все-таки усмішка пасує йому більше, аніж похмурий вираз обличчя. – Ти все ж та, мишеня. Спочатку думаєш, а потім робиш.

– Хіба це погано? – тихо питаю. 

– У твоєму випадку – ні. Тільки не думай довго. Я однаково зроблю по-своєму.

Не втримуюся та голосно фиркаю. Самовпевненості йому не позичати. Підводжуся на ноги та прямую до дверей. Хочеться їсти та спати. От просто зараз знайду якесь кафе і нарешті наповню порожній шлунок. 

– Сабі… – голос Дена зупиняє мене у дверях. Повертаюся і чекаю продовження. – Порви з Ромою. Не хочеться ще й з ним битися за тебе. Але якщо доведеться…

– Я вже давно не з ним, – зупиняю його словесний потік. – Та й не зустрічалися ми зовсім. 

– Тепер я можу спати спокійно, – Ден задоволений, і це помітно, а я лише вкотре фиркаю та покидаю його палату. 

Дорогою у готель заходжу в кафе та замовляю собі поїсти. Ліниво пережовую свою вечерю й думаю над словами Дениса. Просто не можу не думати. Він настільки переконаний, що тепер у нас все буде добре, а я його впевненості не поділяю. 

Денис навмисне приховав від матері, що потрапив у лікарню. Якби розповів, її ненависть до мене стала б ще більшою. І він сам чудово це знає. 

Готельний номер скромний, але у ньому є все необхідне. Приймаю душ і вмощуюся на доволі зручному ліжку. Мама так і не зателефонувала. Ну що ж, це її вибір. Буде краще, якщо наші шляхи на цьому розійдуться. Хоч і боляче розчаровуватися у рідних людях, але хіба це вперше? 

Хочеться тільки вірити, що наступний чоловік моєї матері не буде таким мудаком, як Леонід. Хоча для неї він був хорошим, і це найгірше.

Засинаю швидко, а прокидаюся наступного ранку від телефонного дзвінка. Це Саша, і зараз якраз час, коли вона прямує на роботу. Схоже, вирішила провести шлях за розмовами. 

– Зранку я була у Дена, – заявляє одразу. 

– І як він? – вдаю, що мені зовсім не цікаво. Тільки от Саша знає мене, як облуплену. 

– Хочеш знати, чи питав він про тебе? – сміється подруга. – Звісно, питав! І планами своїми поділився. Знаєш, такий Ден мені подобається. Схоже, він реально налаштований забрати тебе з собою у столицю.