2.

Денис міцно спить, і зараз у мене є можливість розглядати його сповна. Навіть попри синець під оком, який за час нашого розставання став ще страшнішим, і рану на лобі, яку заклеїли пластиром, хлопець однаково здається мені дуже гарним. 

Зараз він такий спокійний, обличчя розслаблене, наче нічого його не хвилює і не гнітить. Дениса вкрили ковдрою мало не під шию, і мені не видно його рану. Та, здається, я відчуваю її навіть сильніше, ніж сам хлопець. Наче це мене вдарив ножем Леонід. 

Тільки от зараз тут лежу не я, і все завдяки Денису. Він, не задумуючись, сховав мене від того покидька, а сам постраждав. 

Сідаю у крісло, що знаходиться поруч з ліжком, і обережно беру руку хлопця у свою. Вона тепла, і це добре. Одразу пригадую, якою вона була, коли Леонід скоїв напад, і стає недобре. 

– Дякую тобі, – переплітаю наші пальці й знову плачу. Здається, цієї ночі я виплакала річний запас сліз. – Я не хотіла, щоб все було так. Але дякую. Ти врятував мене. Дене, чому ми з тобою постійно страждаємо? Наче мучимося через чиїсь гріхи. Хіба ми зробили щось погане?

Я знаю його занадто добре. Денис ніколи не відмовлявся від допомоги. За це його і поважали усі. Не був зарозумілим і мав багато друзів. А ще у нього були закохані практично всі дівчата нашого міста. Пам'ятаю, як сильно нервувала, коли він з'являвся у школі з новою дівчиною. 

Я кохала його до божевілля… і, здається, нічого не змінилося. Невже у нас й справді може бути хоча б один маленький шанс все повернути? Навіть якщо ми обоє цього хотітимемо, його матір... ніколи мене не прийме. Ось у цьому я навіть не сумніваюся. 

Сама не розумію, в який момент просто засинаю. За вікном глибока ніч, і мій організм просто не витримує всього того, що йому довелося сьогодні пережити. Кладу голову на ліжко, так і не випускаючи руку Дениса зі своєї. Засинаю миттєво, і нарешті стає спокійно. Вперше за цю ніч…

Коли прокидаюся, відчуваю на собі погляд Дениса. Це відчуття якесь підсвідоме, адже я навіть очей не встигаю розплющити. Повільно це роблю і розумію, що моя рука міцно тримає його. Стає соромно, тому намагаюся його відпустити, але тепер ініціативу перехоплює сам хлопець і переплітає наші пальці. 

Піднімаю голову – і наші погляди зустрічаються. І хоч з ночі нічого не змінилося, обличчя у Дениса надто бліде та виснажене, його погляд такий серйозний, і сховатися від нього хочеться ще більше. 

– Ти була тут всю ніч, – не питає – констатує факт.

– Була… – кажу тихо. – Ти врятував мене… Я не могла інакше.

– Я зробив це не для того, щоб ти мучилась тепер, – він ледь помітно усміхається та намагається сісти. Тільки от нічого не виходить. Денис морщиться від болю і падає назад на подушку.

– Так, юначе! – несподівано чую голос лікаря за спиною і підскакую на ноги. Денису таки доводиться відпустити мою руку, і тепер я знаходжу доволі затишне місце в іншому кутку палати. – І що це ви надумали? Хто дозволяв робити різкі рухи?

– Мені треба! – хмуриться Денис.

– Треба йому! – хмикає лікар і зупиняється біля свого пацієнта. – Якщо себе не шкодуєте, наречену свою пошкодуйте! Он як побивається за вами! Усю ніч тут пробула! А сліз скільки виплакала! 

– Наречену? – Денис здивовано та розгублено витріщається на мене, а мені в цей момент хочеться провалитися під землю від сорому. Ну хто тягнув Сашу за язик? І як я тепер поясню все Денису? 

– А що, хіба ні? – хмуриться лікар. – Дівчина сама сказала, що є вашою нареченою...

– Дівчина все правильно сказала, – я вже давно не бачила, щоб Денис так щиро та відкрито усміхався. Наче зовсім інша людина. – Вона і справді моя наречена. 

– От і добре! – киває лікар. – А тепер я хотів би попросити вашу наречену залишити нас на деякий час. Згодом ви обов'язково повернетеся до свого коханого. 

Ха! Та мене й просити не треба! Лише мить – і я в коридорі, важко дихаю, притулившись до стіни. Доводиться знайти туалет, щоб хоча б трохи привести себе до ладу. Навіть страшно дивитися на своє відображення. Вчора було якось не до цього, а сьогодні хочеться трохи причепуритися. 

З відображення на мене дивиться блідий та наляканий монстр зі скуйовдженим волоссям. Губа знову розбита і припухла, волосся стирчить в різні боки, очі надто великі, наче я реально привида побачила. А ще футболка… порвана і в крові. Доведеться поїхати додому, щоб переодягнутися. А заодно на мене чекає розмова з матір'ю. Мені необхідно все їй розповісти. Хочеться вірити, що хоча б цього разу вона буде на моєму боці. 

Коли повертаюся у палату, Денис знову один. Йому поставили нову крапельницю і залишили відпочивати. Хлопець заснув, і я навіть не думаю його будити. Натомість вирішую таки поїхати додому. 

Дорогою набираю Сашу і розповідаю останні новини. Вона заявляє, що обов'язково провідає Дениса, тільки трохи пізніше. Подруга викликається разом зі мною поговорити з моєю матір'ю, вона чудово розуміє, що для мене ця розмова буде дуже важкою. Тільки я відмовляюся від її підтримки. Це ж моя мама, а не монстр якийсь. Вона має мене підтримати, або ж я нічого не розумію у цьому житті. 

Поки підходжу до будинку, страх повільно сковує нутрощі. Кадри минулої ночі повертаються, і, напевно, тепер саме вони стануть моїми нічними кошмарами. 

Відмикаю двері своїм ключем і проходжу у будинок. У вітальні все ще розкидані меблі та... кров Дениса на підлозі. Мороз пробігає шкірою, а до горла підступає нудота. Чому мама ще й досі тут не прибрала?