Пролог

Завжди мріяла мати багато друзів. Це ж так круто, коли тебе оточує багато людей які тебе люблять, поважають, яким можна довіритися і які ніколи тебе не зрадять. От тільки потрібно бути великим щасливчиком, щоб знайти хоча б одну таку людину.

Мені пощастило. Мене оточувало багато людей. Не всі звичайно попадали у категорію «ідеальний друг», але більшості я могла більш-менш довіритися. І це не зважаючи на те, що я була доволі дивакуватою особистістю, а  з першого погляду мене взагалі могли прийняти за ненормальну.

Обґрунтуванням такої думки був мій стиль і маленький секрет, про який я сподіваюся ніхто ніколи не дізнається.

От саме ця маленька таємниця переслідувала мене все моє свідоме життя і дісталася мені ця таємниця від моєї прабабусі Елеонори.  Справа була в тому, що була я не зовсім нормальною дівчиною. Ну на вигляд я нормальна, як на мене. Вісімнадцять років, чорне до лопаток волосся, великі зелені очі, пухкі губи і кругленьке обличчя. Щоправда,  зріст трішки підкачав, я ледь дотягувала до позначки 1,60.  Перевагу я надавала темним кольорам,  тому весь мій гардероб здебільшого складався з чорного одягу, часом там траплялися і кольорові речі, але це лише для того щоб задобрити маму (моєму стилю вона не була рада, але була змушена миритися з ним). От тільки з моїм мозком було явно щось не те. Якось  так сталося, що улюблена прабабуся залишила мені у спадок один дуже «потрібний» і мною «обожнюваний» дар.

Коли я говорила що мене оточує багато людей, то говорила правду. От тільки було одне вагоме АЛЕ. Не всі люди з якими я мала честь спілкуватися були людьми. Тобто, колись вони ними були, але в момент зустрічі зі мною, вони уже були за межею нашого світу. А попросту говорячи, спілкувалася я з мертвими. От з малку бачила привидів, спершу боялася їх до смерті, а коли вони до мене ще й говорити почали, так  сама ледь привидом не стала. А потім мені явилася моя прабабуся і пояснила мою «унікальність», я звичайно їй  « щиро» подякувала, але дар так міцно до мене причепився, що довелося звикати. На щастя батьки знали про мою здатність, інакше я б давно збожеволіла.  Самі ж вони не отримали жодного таланту і були звичайними людьми. Моя мама працювала юристом у найбільшій юридичній фірмі міста і звали її Анабет, але тато називав її Анна. Тато, Натан, працював у школі директором, що раніше створювало мені чимало проблем з однокласниками.

Також у мене були брат і сестра – близнюки, їм було по три роки і звали їх Софі та Марко. Мене теж не оминула ця любов до незвичних імен у нашій сім’ї.  Тому я була володаркою  рідкісного, трішки дивного імені Аделаїда але всі звали мене Ада.  Школу я на щастя закінчила і тепер була студенткою місцевого університету. Факультет я обрала не випадково, а саме факультет парапсихології і паралельно вивчала окультні науки, де сподівалася дізнатися, що зі мною відбувається і чого мені очікувати. Потойбіччя я уже не боялася, а от про секретність свого дару хвилювалася. Якось не хотілося мені піддослідним кроликом ставати.

 Щодо найкращого друга, то він у мене був. От тільки нормальним його, а точніше її я назвати не можу. Саша була привидом і перший раз явилася мені у п'ятнадцять років, з того часу ми і дружимо.  Чому дівчина не хотіла покидати цей світ вона говорити не хотіла, а блукала у цьому світі вона уже доволі довго – 50 років. Нашому спілкуванню не перешкоджала ця прірва під назвою «вік», хоча часом мені важко було її збагнути, та й одяг, який весь час був на ній спершу мене страшенно дратував. Волосся у неї було білявим і зібраним у високий хвіст, голубі очі світилися веселістю і хитрістю, вона завжди посміхалася. Коли дівчина померла їй було вісімнадцять. А ще у неї було бажання змусити мене носити нормальний одяг більш яскравих кольорів, та їй це погано вдавалося.

Щодо особистого життя, то його у мене практично не було. Ну як можна з кимось зустрічатися, якщо на кожному кроці тебе чекає привид зі своїми проблемами. 

Ось таким і було моє життя. Я на нього звичайно не скаржилася, але от коли вступила в універ, почала задумуватися про свою невезучість, та ще й на додачу відкопала у собі талант знаходити проблеми на рівному місці.