Що було, те й буде, і що робилося, те робитиметься, і немає нічого нового під сонцем.
— Книга Екклезіястова, 1:9
I
Коли прилетіли прибульці, я сиділа у ванній і мазала Бубликові хвіст зеленкою. Тільки кінчик. Бублик з'їв мою стрічку для гімнастики, і в нього з-під хвоста стирчав рожевий шматочок, тому я вирішила, що це рана. Рани мажуть зеленкою, це всі знають. Бублик так не вважав і подряпав мені руку, тож її я теж помазала.
Тут світло у ванній блимнуло, і мама з кухні сказала не своїм голосом:
— Злато, йди сюди. Кота не пускай.
Я прийшла з Бубликом під пахвою. Мама стояла біля вікна з телефоном і нікому не дзвонила. За вікном, над лісом за Тетеревом, висіла штука. Я спершу подумала, що то хмара, але хмари бувають пухнасті, а ця була рівна знизу, як праска, сіра і така величезна, що закривала півнеба. Тато вже згодом казав, що до неї було кілометрів сто. А мені здавалося, що вона висить просто над нашим дев'ятим поверхом і зараз зачепить антену.
— Це що? — спитала я.
— Не знаю, — сказала мама.
Мама знає все. Вона працює в аптеці й знає, що пити, коли болить вухо, а що, коли зуб, і чого не можна пити разом. Коли мама сказала «не знаю», мені стало страшніше, ніж від штуки в небі.
Мені тоді було дев'ять з половиною. Зараз десять. Я це записую, бо наша вчителька Наталія Василівна попросила, щоб кожен написав, як усе було, поки пам'ятаємо. Вона сказала: «Дорослі потім усе переплутають». Я подумала, що вона жартує, бо дорослі все пам'ятають. Мама, наприклад, досі пам'ятає, хто в першому класі вкрав у мене гумку з єдинорогом, а я вже ні.
II
Перший день був навіть цікавий. У школу ніхто не пішов, і за зеленку ніхто не сварився, бо Бублик ходив по квартирі з зеленим хвостом, а всі дивилися телевізор.
По телевізору сказали, що таких штук прилетіло дев'ять. Одна над нами, одна над Польщею, одна над морем біля Туреччини, а ще над Китаєм, над Індією, над Бразилією і ще десь, я забула. Вони не висіли на місці, а пливли. Якщо витягнути руку перед вікном, то наша штука за годину зсувалася на ширину моєї долоні. Я перевіряла щогодини, поки не заснула.
Ще показували президентів. Американський президент стояв на сходах Білого дому і сказав, що Америка дасть рішучу відповідь. Я спитала маму, про що його спитали. Мама сказала: «Злато, не зараз». Але я й сама скоро зрозуміла, що ніхто нічого не питав. Прибульці взагалі нічого не казали. Вони просто летіли.
Наш президент теж виступав, тільки коротко. Він сказав не панікувати і набрати води. Тато засміявся. Не весело, а так, як сміється, коли в машині щось починає стукати.
Тато в мене електрик, працює в обленерго і лагодить дроти, коли їх рве. Він прийшов того вечора, сів на кухні в робочій куртці і сказав:
— Набирай ванну. І всі каструлі.
— Думаєш? — спитала мама.
— Та вони ж кудись пливуть. А як кудись пливуть, то десь і припливуть. А мережа в нас і так на чесному слові.
Мама набрала ванну, і Бублика туди більше не пускали, навіть лікуватися.
Ввечері подзвонила по відео тітка Іра з Вроцлава. Вона плакала. Казала, що в Польщі в магазинах уже нема води, свічок нема, павербанків нема, а люди в черзі б'ються за генератори. Мама слухала, а потім сказала:
— Ірусю, в нас зарядна станція з двадцять другого року в коридорі стоїть. Павербанків три штуки. Свічки в шухляді. Ти чого?
Тітка Іра перестала плакати і сказала, що ми ненормальні. Мама сказала, що ми просто вже вміємо.
У нашому дворі ніхто не бився. Тільки Валерій Петрович з першого під'їзду ходив від лавки до лавки і всім пояснював, що ніяких прибульців нема, це повітряні кулі, а все це куплено. Я цілий вечір думала, хто міг купити такі величезні штуки і де їх продають.
III
На третій день прибульці щось зробили з землею.
Я цього не бачила наживо, тільки по телевізору, поки ще було світло. Під тією штукою, що над Польщею, все стало рівне. Ліси, села, річка, якесь місто, я забула назву. Камера знімала з гелікоптера, і там, де пропливла штука, лишалася сіра смуга, гладенька, як ковзанка на Соборній площі взимку. Дядько в телевізорі сказав, що завширшки вона сорок кілометрів. Я не уявляю сорок кілометрів, але від нас до діда сорок вісім. Виходить, майже як до діда.
Чи були там люди, по телевізору не казали. Я питала. Мама сказала, що всіх, мабуть, вивезли. Тато нічого не сказав і вийшов курити на балкон, хоча кинув ще влітку.
А потім вимкнулося світло. Зовсім, без жодного графіка. Тато пішов на роботу і не прийшов ні ввечері, ні вранці. Далі пропала вода, бо насоси без світла не качають. Далі газ. Мама сказала, що газ вимкнули спеціально, щоб нічого не вибухнуло. Що саме могло вибухнути, вона не пояснила.
Ми готували на балконі на туристичній плитці. Зарядну станцію мама берегла: ввечері заряджала від неї телефони і на годину вмикала радіо. Коли приходив тато, він забирав станцію на роботу, бо там є генератор, і приносив назад повну. Сусіди з восьмого поверху приходили до нас заряджатися, а баба Люба з сьомого принесла банку огірків, бо в неї, крім огірків, нічого не було. Мама сказала, що нам не треба, а потім взяла, бо баба Люба образилася.