Обітниця

Навіщо ти це зробив?

Сьогодні був мій перший раз…

Знаю, знаю, про що можна подумати, почувши таке. Але поспішаю вас розчарувати — а можливо, когось і зацікавити: я говорила про зняття прикрас із покійного. Так от, раніше нізащо у світі не повірила б, що здатна на таке.

Тіло чоловіка, з яким усього годину тому розмовляла, лежало в дивній позі посеред кімнати. Я нахилилася над ним, та власні сльози, ніби спеціально, заважали розгледіти риси знайомого обличчя. Торкнулася зап’ястя в надії відчути пульс, але запізно — оманливе тепло зникало секунда за секундою. Потрібно діяти швидко, поки пальці остаточно не задубіли.

«І навіщо він одягнув цей клятий перстень? Мало того, що жіночий, так ще й не за розміром…» — крутилося в голові по колу, наче платівка, яку заїло.

Десь там на кухні нявкотів кіт, нагадуючи про нерозібраний пакет із супермаркету. Ноги не хотіли слухатися, і коли я спробувала використати їх за призначенням, то перечепилася через поріжок у коридорі. Досі не збагну, що тоді врятувало від падіння.

Як і думала, найнеобхідніші зараз речі — сухий корм та рідке мило — лежали поряд на дні пакета.

Оцінивши рівень голоду улюбленця як середній, повернулася до кімнати. Чесно сподівалася, що там немає мертвого тіла і я побачу щасливу усмішку коханого. Та дива не сталося: він лежав на тому ж місці.

Довелося сісти поряд на підлозі, щоб зручніше знімати сімейну реліквію. Мило подіяло одразу, і перстень піддався за три оберти. Тримаючи в руках каблучку, ледь не поступилася бажанню викинути її через вікно, та усвідомлення того, що так нікого не поверну і лише збільшу кількість жертв, стримало мене від необдуманого кроку.

У повітрі досі тримався густий, пряний запах кардамону й теплої амбри. Чомусь згадався той день, коли ми разом обирали ці парфуми. Ні-ні, не варто про це думати, інакше зовсім втрачу самовладання, а цього не можна допустити.

На круглому столику завібрував телефон. Не дивлячись на екран і орієнтуючись лише на мелодію, одразу зрозуміла — телефонує тато. Варіант не відповідати навіть не розглядався, бо, знаючи його характер, після кількох пропущених він уже був би тут.

— Доню, вітаю з днем народження! — почулося у слухавці, яку я поставила на гучномовець.

— Тату, приїзди швидше: дещо сталося, і без тебе не впоратися.

— Ясно, скоро буду, — пролунала ствердна відповідь батька, яку одразу змінили короткі гудки.

Дорога з передмістя займала годину, тож ще був час погодувати кота та вигадати легенду, бо сказати правду про перстень не те що не хотіла — не мала права.

Добре, що двері не замкнула: ключ довелося б у паніці шукати, а в такому стані я швидше можу загубити, аніж бодай щось знайти.

Старовинний годинник показав дванадцяту, і саме в момент урочистого бемкання до квартири увійшов батько.

Кинувшись назустріч, я міцно обійняла його і лише тоді дозволила собі ще сильніше розплакатися.

Рідні руки гладили по волоссю та спині, як у дитинстві, коли я прибігала пожалітися на когось із однокласників.

— Ну-ну, розкажи все, і ми разом знайдемо вихід.

— Там… — показала на кімнату, не в силах поглянути в той бік.

Він мовчки відсторонив мене і пішов туди, де холонуло тіло Даміана.

Далі було чутно, як батько викликає всі необхідні служби. Деталі розмов не переповідатиму, оскільки майже нічого не запам’ятала. В одному я була впевнена на сто відсотків: лікарі підтвердять серцевий напад. Так було завжди, з покоління в покоління по жіночій лінії, і в тій кімнаті мало лежати інше тіло — моє тіло.




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше