Пролог

Я нахиляюсь над безоднею, 
кричу у безвісті віків: 
– А як же ми один без одного 
в Сузір'ї Гончих Павуків?

І як же ти один у Всесвіті? 
І як же тут без тебе я?! 
Впізнай мене в холодній безвісті, 
згадай моє земне ім'я! 
Л. Костенко

Він йшов тихо, непомітно, ледь торкаючись босими ногами важкої землі. Та цілувала його, тягла до себе, немов дитину, але він тільки кидав на неї гордовиті погляди і черговий раз вдаряв ступнями так, наче вона була його найсуворішим ворогом. Світанок наздоганяв його руки, і роси тремтіли кришталем під мужньою постаттю, метаючи рожеві блими в очі.

Маленькі люди прислухалися до його заворожливого шепоту і спішно шукали поглядом таємничий силует, проте чомусь завжди зустрічали лише вітер. А кому хоча б раз доводилося перетнутись із ним поглядами, той навіки зникав у темряві його зіниць.

Небо складало про нього легенди і розповідало блакитними зливами, як він зійшов у світ по золотих сходах, аби навчити людей чогось украй важливого. А ніч вишивала його обличчя зоряною гладдю і мовила, буцім то її мятежний син. Тоді час спинявся, і він знову звертав томливий погляд ген у небесну далечінь, невтомно благав про щось, а потім йшов... йшов, так і не дочекавшись відповіді.

Мари були його незримими супутницями. Ілюзії бісером виривалися із рукавів та лишалися прозорими вітражами на світових сюжетах. Він створював суть, і сам був суттю. Він прискіпувався до деталей, бо звав себе «досконалістю». Та малося дещо, чого він робити не вмів – жити...

Так було. Допоки він не зустрів її.