Коли він повернувся і дізнався, що вона пішла до іншого, настав момент істини. Вона в глибині душі, мабуть, десь таїла надію: «Він зрозуміє, кого втратив. Він сумуватиме, хоч трохи пошкодує про все».
Але ні. Жодної сльози, жодного жалю.
Він не сумував ані хвилини. Замість того, щоб зупинитися і замислитися над своїм життям, він просто привів у хату іншу жінку. У ту саму хату, у той самий другий поверх, який вони разом будували роками, зливаючи піт і кров на чужих будівельних площадках, у те гніздо, куди вона вклала власну душу.
Цей удар був настільки сильним і холодним, що перехопив подих. Вона думала, що для нього щось означала, а виявилося, що замінити її було справою кількох днів.
Життя розділилося на два чужі світи: він жив у їхній хаті з іншою, а вона жила з іншим чоловіком, де все ніби було добре, але щастя не приносило жодного спокою. Обидва ніби пішли далі, та душі залишалися на прив'язі.
А потім почалися його повідомлення.
Коли гра у нове життя з іншою розсипалася, коли він зрозумів, що ніхто більше не буде терпіти його гонор і бігати за ним, він почав писати. Писав їй, просив, принижувався, клявся, бив на жаль і на стару пам'ять.
І тоді сталося те, чого можна було очікувати від її довірливого серця, яке так хотіло вірити у світле минуле. Вона знову повірила. Здригнулася від його слів, закрила очі на все, що він зробив із іншою жінкою в її домі, і знову потягнулася назад, у старі кайдани.