Той день, коли сталася аварія, розірвав їхнє життя на криваві шматки. Усе, чого боялися всі ці роки, сталося: п'яний за кермом, аварія, збиті люди, зламані долі та розбита машина, яка ще нещодавно здавалася символом щастя. Він сам сильно побився, а постраждалі опинилися в лікарні.
Усі навколо відвернулися. Але не вона.
Навіть після ночей у холодній траві, після всіх ударів і сліз, Олена знову не залишила його самого. Вона не відступила ні на крок. У ту мить у ній знову прокинулося це страшне, фатальне почуття обов'язку — рятувати до кінця, хоч би чого це їй коштувало.
Денями й ночами вона жила між лікарнями. Бігала палатками, шукала дорогих адвокатів, домовлялася, випрошувала, оплачувала лікування не лише йому, а й постраждалим людям, намагаючись пом’якшити біду і врятувати його від тюрми.
Грошей катастрофічно не вистачало. Тоді вона зробила те, що стало остаточним розривом із її власним минулим і її особистим скарбом. Вона зняла з себе все золото.
Вона продавала усе до останньої крихти: ті прикраси, що він колись дарував їй на день народження у дні їхніх «білих смуг», те золото, що дарували батьки на згадку, і найболючіше — ті каблучки й ланцюжки, які вона купила собі сама там, на чужих будівельних плантаціях, відкладаючи з кожної важко заробленої копійки, яку вистраждала мозолями на руках.
Вона віддала все, до нитки, розпродавши кожен грам власної пам'яті та безпеки, аби тільки закрити борги і витягнути його з цієї прірви.
Вона тоді віддала йому все, що мала. А натомість залишилася з порожніми руками, виснажена до краю, не розуміючи ще головного: людина, яка звикла руйнувати, не оцінить жертву, навіть якщо ти віддаси їй власне серце.