Здавалося б, усе склалося ідеально: два поверхи їхнього дому, штамп у паспорті, новенька машина, яка стояла під ворітми — саме так, як вона мріяла. Але дуже швидко омріяний блиск перетворився на декорацію до трилера.
Машина, яка мала стати символом свободи й достатку, в руках п'яного чоловіка перетворилася на знаряддя страху. Він почав регулярно сідати за кермо напідпитку, роз'їжджати селом, а потім повертатися додому на зведжених нервах і люті. І тоді знову зривалося все: сварки, крики, руйнування і жорстоке рукоприкладство.
Більшості людей важко уявити, до якого відчаю доходила жінка, яка володіла цим новим домом і машиною. У найстрашніші ночі, коли в хаті ставало неможливо дихати від його люті, вона не мала куди піти — і тоді рятувалася втечею.
Вона вибігала з дому і ховалася на городі. Лягала просто в траву під відкритим небом — холодною росою вночі, збившись у клубочок, тремтячи від страху, холоду й душевного болю, слухаючи, чи не йде він за нею. Город став для неї єдиним прихистком, де можна було перечекати бурю і не отримати чергового удару.
Але наступав ранок. Сходило сонце, висихала роса. Він протрезвіжнів, приходив до неї на город чи до порога, дивився винними очима і звичним, тихим голосом шепотів:
— Пробач… я більше не буду. Чесно, це востаннє.
І вона вставала з холодної трави, струшувала росу з одягу, прощала його знову й знову. Бо так хотілося повірити в це «востаннє». Вона вірила, що машина, дім і штамп нарешті змусять його зупинитися. Вона ще не знала, що пташка в золотій клітці залишається в неволі, поки сама не розчинисть дверцята.