Повернувшись додому після дев’яти років закордонної каторги, вони взялися за життя з новою силою. Казали собі: «Досить чужини, тепер збудуємо все своє тут».
І на певний час здавалося, що все дійсно налагоджується. Вони почали велику будову — звели стіни, підняли ще один поверх їхнього спільного дому, вкладаючи туди кожну зароблену тяжкою працею копійку. Олена дихала на повні груди, дивлячись на те, як на їхньому подвір’ї росте міцний, великий дім.
Але найбільшою її мрією залишалося інше. Не стіни і не цегла. Вона мріяла про офіційну сім’ю, про те, щоб нарешті стати його законною дружиною, відчути цю визначеність і віру в те, що все тепер назавжди. Їй здавалося: якщо вони розпишуться, він остаточно побачить, як віддано й щиро вона його кохає, як хоче прожити з ним усе життя в добрі і злагоді.
І вони розписалися.
А трохи згодом сталася ще одна подія, яка змусила її серце радіти — вона так сильно мріяла мати власну машину, щоб бути мобільною, щоб їздити на роботу, і він… купив їй машину. Того дня вона дивилася на цей автомобіль і думала, що всі її роки терпіння, весь біль і робота з цементом на будові зрештою окупилися. Що ось тепер вони справжня сім'я, де її чують, бачать і цінують.
Зовні все виглядало як ідеальна картинка з романтичного фільму: власний великий дім у два поверхи, штамп у паспорті, машина біля воріт. Хто б міг подумати, дивлячись на них збоку, що під цим блискучим фасадом ховалося все те ж саме нерозв'язане пекло, яке просто чекало свого часу?