Робота на тій будівництві була випробуванням на межі людських можливостей. Вони працювали зранку до ночі, без єдиного вихідного.
Це була суто чоловіча робота. Інших жінок на будівництві не було взагалі — і чоловіки-колеги здивовано хитали головами, відмовляючись вірити власним очам, дивлячись на те, як вона справляється з цією важкою працею. Його робота полягала в тому, щоб ставити важкий гранітний камінь на стіни. А її робота? Вона йшла слідом і заливала цей камінь густим, важким цементом, збиваючи руки в кров, терплячи біль у спині й нескінченну втому. День у день, під палючим сонцем чи пронизливим вітром. Вона не шкодувала себе, бо хотіла бути поруч, хотіла допомогти, хотіла довести йому свою вірність і любов.
Але найважче починалося ввечері, коли робочий день нібито закінчувався.
Для інших чоловіків робота була завершена — вони йшли відпочивати. Для неї ж починалася друга зміна. Вона приходила до тісного вагончика, де треба було швидко навести хоч якийсь лад, ставала біля плити варити їсти, бігла в магазин за продуктами, носила відрами важку воду. Все для того, щоб її коханий — чий день на будівництві теж був нелегким — зайшов у тепло, поїв гарячого, міг спокійно помитися і відпочити після праці.
Вона дбала про нього так, ніби він був кришталевим, повністю забуваючи про власне тіло, яке ледве трималося на ногах від недосипання і болю. Її любов вимірювалася мозолями, водою у відрах і гарячою вечерею у вагончику.
І в ті вечори вона все ще щиро вірила, що якщо віддати йому всю себе, якщо стерпіти це пекло — він обов'язково зрозуміє, як сильно вона його кохає, і стане для неї надійною стіною. Вона ще не знала, що самопожертва перед людиною, яка не вміє цінувати чужий біль, ніколи не приносить миру.