Життя з ним ніколи не було просто чорною смугою. Були й інші дні — світлі, теплі, коли здавалося, що весь попередній біль розчинився у повітрі.
Іноді він раптом згадував, що біля нього є жінка — молода, яка так само хоче уваги, тепла і свята. Він лагідно кликав її кудись вийти: до бару, потанцювати, побути вдвох, як колись на закордонних провулках. У такі хвилини Олена знову оживала. Вона одягала щось найкраще, в її очах знову з'являвся той самий забутий блиск, і їй щиро хотілося вірити, що ось тепер усе буде інакше. Що вони зможуть почати все з чистого аркуша.
Але білі смуги в їхньому житті чомусь завжди мали короткий термін придатності.
Ледве вони з'являлися серед людей, як незмінно з'являлися знайомі, друзі, гучні компанії і незмінна п'янка. Блиск у його очах зникав, розчиняючись в алкоголі. Вечір, який починався як романтичне побачення, незмінно завершувався напругою, ревнощами і новою сваркою.
А вдома на них чекало те саме нещадне коло: спалах агресії, рукоприкладство і розбиті надії.
А потім наступав ранок. Тиша. Він сидів перед нею, з похмільною виною в очах, брав її за руки і тихо шепотів:
— Пробач… я більше так не буду. Чесно, це востаннє.
І вона знову вірила. Бо кожній жінці так неймовірно хочеться вірити в те, що кохана людина зміниться. Вона прощала, загоювала синяви, відходила серцем — аж до наступного разу, коли чорна смуга знову затуляла світло.