Він знову поїхав на заробітки — шукати кращої долі десь далеко, а її залишив у своєму домі. Серед його батьків, які дивилися на неї чужими, холодними очима, не проронивши жодного доброго слова, не запропонувавши ані підтримки, ні тепла. Вона там була не донькою, а просто чужою робітницею, на яку можна перекласти всю найважчу роботу.
І вона працювала.
Кожен її день починався тоді, коли весь світ іще спав у темряві й тиші. Рівно о третій годині ночі Олена вставала з ліжка, тихо збиралася і йшла на поле. На ногах — важка роса, у грудях — тривога і нескінченна втома, а попереду — довгі грядки, які треба було обробити.
Вона поспішала закінчити якомога більше до десятої ранку. Бо після десятої сонце починало палити безжально, нещадно, перетворюючи все навколо на розпечену пустелю, де під прямими променями витримати було просто неможливо — земля палала, повітря стояло стіною, а від спеки темніло в очах.
Після десятої вона мусила бігти додому — готувати їжу на всю сім'ю, прибирати, доглядати за господарством, бо від неї вимагали всього, не даючи права навіть на перепочинок. Її молодість, її здоров'я, її сили йнули там, на тому полі і в тій чужій хаті, де ніхто ніколи не запитав: «Оленко, чи ти втомилася? Чи ти жива взагалі?».
Саме тоді вона вперше зрозуміла, що таке самотність серед людей. Коли навколо ніби є і чоловік (десь там, далеко), і рідні люди в хаті, але насправді ти абсолютно одна проти всього світу, і єдине, що в тебе залишається — це твої власні стерті в кров руки.