Вони знову були разом. Здавалося б, минуле мало б чомусь навчити, дати урок обережності й поваги. Вони влаштувалися працювати разом на тому ж заробітчанському полі, намагаючись триматися одне одного.
Олена завдяки своїй працьовитості, розуму і відповідальності швидко пішла вгору — її призначили бригадиром. Вона керувала процесом, слідкувала за порядком, заробляла повагу керівництва і власний авторитет. А він працював на тракторі — робота теж серйозна, чоловіча, технічна.
На поверхні все ніби виглядало непогано: спільне життя, спільна робота, молодість.
Але саме в цей період почали з'являтися нові тріщини. Він познайомився з хлопцями з сусідньої бригади — такими ж любителями гульнути та розслабитися після зміни. І з того часу вечори перестали бути їхніми спільними.
Замість того, щоб провести час із нею, обговорити день чи просто побути вдвох після виснажливої праці на сонці, він щовечора кудись зникав. Пляшка пива з новими друзями, байдикування, порожні розмови стали для нього важливішими за дім і за неї. Вона, стомлена після цілого дня на ногах у якості бригадира, приходила у порожній або напружений простір, де на неї замість турботи чекали лише чужі компанії та байдужість.
Олена знову почала відчувати ту саму самотність, тільки тепер уже серед спільного побуту. Вона керувала людьми на полі, але не могла контролювати того, хто, здавалося б, мав бути її найближчою опорою.