Тієї жахливої ночі чужі люди не просто відтягнули його — вони забрали перелякувану, всю в сльозах сімнадцятирічну дівчину до себе. Цілий місяць вона прожила в чужій родині, сховавшись від його гніву і від того жаху, що сталася на дорозі.
Але сидіти склавши руки вона не звикла. Вона приїхала туди заробляти гроші, і попри весь стрес розуміла, що треба жити далі. Вона повернулася до роботи, але щоб більше не перетинатися з ним і не наражатися на небезпеку, перевелася на іншу ділянку — на поле.
Там же, біля плантацій, стояли будинки, де жили працівники. Усе було огороджено високим парканом, ніби закритий мікросвіт під чужим небом. Вона думала, що тепер у безпеці, що їхні дороги остаточно розійшлися.
Але він її шукав.
Дήн за днем він обходив усі робочі точки, поки не дізнався, де вона живе і працює. І от одного дня вона почула тихий голос під забором.
Підійшовши ближче, вона побачила його. Він був блідим, змарнілим, із заляденими очима — від того колишнього самовпевненого парубка залишилася лише тінь. Він стояв біля сітки, плакав, просив пробачення, клявся, що більше ніколи в житті не піднімить руку, що помурів від розлуки і не може без неї дихати.
Олена дивилася на нього — і в грудях знову щось обірвалося. Жіноче серце, таке м'яке і жалісливе, не витримало. Вона пошкодувала його, змарнілого і розбитого, повірила знову… і пробачила.
Хто ж міг знати тоді, під тим парканом на чужині, що це прощення відкриє двері до років терпіння, які пізніше повторяться вже вдома, коли під удар потрапить навіть найрідніша людина — мама?