Одруження як такого не було. У сімнадцять років і вісімнадцять — яке там весілля, коли в кишенях вітер, а в серцях — лише величезне бажання бути разом і вирватися у світ. Вони просто вирішили: їдуть за кордон як сім'я, щоб почати спільне життя.
Чужина зустріла їх не романтикою, а суворою роботою на виживання. Кожен день починався до світанку.
Вона влаштувалася працювати на склад. Праця була важкою, на ногах цілими днями, серед коробів і нескінченної метушні, але молодий організм і віра в те, що вони роблять це заради спільного майбутнього, додавали сил. Він пішов на будівництво — тягав важкі матеріали, заметовував цемент, терпів під палючим сонцем чи осіннім дощем.
Вечорами вони зустрічалися у тісному, орендному куточку. Втомлені, з мозолями на руках, але разом. Вони ділилися новинами за день, рахували кожну зароблену копійку, мріяли про те, як повернуться додому і збудують власний дім, де ні від кого не залежатимуть.
Тоді ї здавалося, що якщо вони витримали розлуку, знайшли одне одного серед різних сіл і районів, разом поїхали в чужу країну і тримаються рука в руці — значить, їхнє кохання непорушне.
Хто ж міг знати, що саме там, серед виснажливої праці на складі та будові, почнуть з'являтися перші тріщини? Що чужина перевірить їх на міцність — і що дехто з них не витримає цього випробування власною жорстокістю.