Обривані струни

РОЗДІЛ 2. Полуниця в тарілці та чуже небо

Олена часто ловила себе на тому, що пам’ятає той перший рік за кордоном набагато яскравіше, ніж усе, що було після. Їй було всього сімнадцять — тиха, скромна дівчина, яка вперше виїхала з дому на заробітки, трималася осторонь галасливих компаній і боялася навіть зайвий раз підняти очі на незнайомців.

Чужа країна зустріла її холодним вітром і нескінченними плантаціями. Робота була каторжною — спина нила вже до обіду, пальці грубіли від землі, а під нігтями назавжди осів чорний пил. Саме там, посеред чужого поля, вона й зустріла його.

Він одразу поклав на неї око. Поки інші хлопці жартували з балакучими дівчатами, він уперто ходив слідом за цією мовчазною, сором’язливою сімнадцятирічною дівчинкою. Бігав за нею на кожній перерві, шукав приводу заговорити, підсідав поруч, намагаючись розсмішити, хоча вона спершу лише опускала погляд і червоніла.

Він уміло й терпляче завойовував її довіру.

Вечори тоді пахли зовсім інакше. Олена досі пам’ятала той теплий червневий вечір. Після важкої зміни вона сиділа на ґанку тимчасового вагончика, ледь пересуваючи втомлені ноги, забившись у куток від болю в попереку.

А він прийшов із поля пізніше за всіх. Побачив її, усміхнувся своєю найкращою, теплою усмішкою і дістав з-за спини глибоку металеву тарілку, до країв наповнену великою, аж темно-червоною полуницею. Він сам відбирав кожну ягідку там, на чужій плантації, ховаючи найкращі від чужих очей, а потім ретельно вимив їх під холодним краном на вулиці, щоб принести саме їй.

— На, їж, моя тиха квіточко, — лагідно сказав він тоді, сідаючи поруч на сходинку і простягаючи тарілку. — Ти ж у мене зовсім ще дитина, так важко працюєш. Я тебе в образу нікому не дам.

Вона брала ту солодку, теплу від сонця полуницю, смішинки вперше за багато днів стрибали в її очах, а серце билося швидко-швидко. Вона вірила кожному його слову. Вони сиділи вдвох під чужими зорями, говорили про майбутнє — про те, як поїдуть додому, як збудують свій дім, як у них усе буде по-справжньому і назавжди. Тоді, під впливом його наполегливості, ніжності й красивих обіцянок, тиха дівчинка здалася і повірила, що знайшла свою кам’яну стіну.

Хто ж міг знати, що мине зовсім небагато часу, і від тієї романтики, від тих солодких полуничних вечорів не залишиться навіть попелу? Що той самий чоловік, який так палко за нею бігав і мив для неї ягоди, зовсім скоро покаже зовсім інше обличчя — там же, під чужим небом, де поруч не буде нікого, хто б її захистив?

Олена розплющила очі у темній кімнаті сьогодення. Спогад обпік душу, як гарячий окріп. Вона підійшла до столу, торкнулася пальцями холодного паперу білих конвертів і тихо сама до себе промовила:

— Як швидко полуниця стає гіркою, коли за неї доводиться платити цілим життям…




Поскаржитись




Використання файлів Cookie
З метою забезпечення кращого досвіду користувача, ми збираємо та використовуємо файли cookie. Продовжуючи переглядати наш сайт, ви погоджуєтеся на збір і використання файлів cookie.
Детальніше