Олена заплющила очі, і перед нею, наче вицвіла кіноплівка, промайнули роки. Господи, як усе це сталося? У сімнадцять років кожна дівчина вірить у казки, чекає на принца, малює в уяві майбутнє, повне світла. А вона у свої сімнадцять уже ступила на чужу землю, заробітчанську, важку, де замість романтики побачила голий розрахунок і першу жорстокість.
Той день у чужій країні вона не забуде до кінця своїх днів. Коли його руки вперше злетіли над нею, і світ навколо ніби розколовся навпіл. Якби не випадкові перехожі — чужі люди, які крикнули, відтягли, заступилися, — її б тоді просто не стало. Але навіть тоді, у стані шоку, в чужому місті, де не було нікого рідного, спрацював той найстрашніший захисний механізм: страх. Страх перед тим, що скажут вдома, страх осоромитися, страх перед невідомістю.
А потім було повернення. Ілюзія, що вдома стіни лікують. Але вдома все повторилося знову — тільки тепер напад стався на очах у мами. Мама кинулася захищати свою дитину, закрила її собою, і той удар припав на неї… Серце Олени й досі стискається від болю при цій згадці. Вона хотіла піти тоді. Вона кричала собі в душі: «Досить!». Але страх за рідних, мовчазний осуд сусідів («сім'я ж бо, треба терпіти», «куди ти підеш») і звичка нести все на власних плечах зв'язали її по руках і ногах.
Вона залишилася. І почалося довге, виснажливе будівництво — і дому, і шлюбу. Вони їздили на заробітки, вона віддавала кожну копійку, кожну крихту здоров'я, тягла на собі цеглу, ремонт, побут. А в обмін отримувала лише мовчазний осуд, байдужість і ось ці білі конверти на столі.
— Двадцять п'ять років… — шепотіла Олена у темряві кімнати. — Двадцять п'ять років я купувала мир, якого ніколи не було.
Вона встала з табурета. Ноги гуділи, але в кожному русі з'явилася нова, незнайома раніше рішучість. Вона підійшла до вікна і подивилася на темне небо. Десь там, за межами цього двору, існував інший світ — той, де її цінують, де з нею сміються на перервах колеги, де вона відчуває себе живою людиною, а не просто гаманцем для родичів.
Тієї ночі вона вперше заснула без сліз. У неї більше не було ілюзій. Але з'явилося щось набагато важливіше — розуміння того, що далі так тривати не може.