Глава 25. Евелін

Ранок зустрів нас важким, гнітючим туманом за вікном, який наче відображав мій внутрішній стан. Ледь сонце торкнулося шпилів палацу, я вже була на ногах. Почуття провини перед сестрою та солодкий, але водночас лякаючий присмак нічного поцілунку не давали мені спокою.

Ліанна прокинулася розбитою. Її очі набрякли від нічних сліз, а під ковдрою все ще ховався той нещасний лист від її коханого. Я більше не могла тримати це в собі. Сівши на край її ліжка, я стиснула її холодні долоні й пошепки, озираючись на двері, розповіла про нічну зустріч й про те, що я, здається, остаточно втратила голову від кохання до цього таємничого мага.

Ліанна слухала мене, затамувавши подих, а потім раптом міцно, до болю в ребрах, обійняла мене.

— Повірити не можу! — Ліанна схопилася з ліжка, забувши про втому й розмазані по щоках сльози. Вона впіймала мене за плечі, заглядаючи в очі. — Еві, ти бачилася з ним тут, у палаці? З цим твоїм магом із нашого саду?

— Тихо, Ліанно, почують, — прошепотіла я, обережно садячи її назад на ліжко й сідаючи поруч. — Так, ми бачилися. Біля занедбаного фонтана. І… ми танцювали. Без музики, просто в тиші.

Сестра ошелешено моргнула, а потім на її обличчі з'явилася хитра й водночас ніжна посмішка. Вона міцно обійняла мене за шию.

— Боже, це ж справжня казка… Почекай, — Ліанна раптом відсторонилася, серйозно подивившись на мене. — Ти ж бачила його всього двічі в житті! Раз удома, і раз учора вночі. Як ти взагалі за дві зустрічі зрозуміла, що кохаєш його? Так швидко хіба буває?

Я на мить замислилася, згадуючи прохолоду його долоні й те, як слухняно відгукувався мій внутрішній магічний контур на кожен його порух.

— Буває, — тихо відповіла я, відчуваючи, як щоки починають палахкотіти. — Розумієш, це якісь особливі, магічні почуття. Коли він поруч, увесь світ навколо просто завмирає. Зникає палац, зникають страхи, зникає Відбір. Мені здається… ні, я майже впевнена, що він моя істинна пара. А це означає, що нам не потрібні роки на притирку одне до одного. Наші магії, наші душі вже ідеально підходять, наче дві частини одного замка. Я відчуваю це, розумієш? Відчуваю, що він — мій, а я — його.

Ліанна заплескала в долоні, і в її очах уперше за ранок спалахнула щира радість.

— Істинна пара! Еві, я така щаслива за тебе! — вона раптом тихо розсміялася, прикриваючи рот долонею. — Слухай, які ж ми з тобою все-таки дивні. Навколо нас в'ється цілий спадкоємець престолу, найкрасивіший і найбагатший наречений королівства, а ми обидві обрали простих хлопців. Я — свого бідного лицаря вдома, ти — якогось простака-мага в кущах, і жодна з нас навіть дивитися не хоче в бік принца!

Я не стрималася й теж тихо засміялася, відчуваючи, як змивається нічний стрес.

— Справді. Батько б посивів, якби дізнався, від чого ми так запекло відхрещуємося.

Поки сестра вмивалася, я підійшла до її туалетного столика, щоб взяти шпильку для волосся. Ми часто обмінювалися прикрасами й аксесуарами. Мій погляд упав на тонку шовкову хустинку зі срібною вишивкою цикламена в кутку.

«О, моя хустинка знайшлася! Мабуть, я випадково залишила її в речах Ліанни», — подумала я, згадуючи, що загубила свою таку саму кілька днів тому. Не замислюючись, я підхопила її й сховала до кишені своєї денної сукні.

Цей день обіцяв бути спокійнішим за попередні. Вранці розпорядник Відбору оголосив, що сьогодні жодних офіційних випробувань, балів чи виснажливих лекцій з етикету не буде — дівчатам дозволили просто перепочити, відновити сили між етапами та адаптуватися до палацового ритму. Скориставшись такою рідкісною можливістю, ми з Ліанною вирішили не сидіти в задушливих покоях і вирушили прогулятися довгими, заплутаними коридорами житлового крила, збираючись згодом вийти на свіже повітря.

Але наші плани перекреслила раптова зустріч. Коли ми завернули за різьблений поворот галереї, дорогу нам несподівано перегородив принц Адріан. Він виглядав бездоганно, як завжди, але в його вогняних очах блукав якийсь дивний, вичікувальний блиск.

— Доброго дня, леді, — принц ліниво вклонився, уважно розглядаючи нас обох. Тоді він повільно заліз у кишеню камзола й дістав звідти тонку тканину. — Гуляв сьогодні садом і випадково знайшов ось цю річ. На ній вишитий цикламен — герб вашого роду. Чия вона?

Ліанна зорієнтувалася першою і коли не знайшла свою хустинку в кишені, швидко пролепетала:

— Ой, Ваша Високосте! — першою вигукнула сестра, округливши очі. — Певно, це я! Не знайду в кишені… Значить, це точно моя хустинка! Яка я забудькувата, мабуть, упустила під час прогулянки парком. Щиро дякую, що повернули!

Вона безтурботно забрала шовк із рук принца й мило посміхнулася.

Я в цей момент застигла, опустивши руку у власну кишеню й намацавши тканину, яку підібрала вранці. У голові миттєво склався пазл: «О ні… То вранці на столику лежала хустинка Ліанни, а не моя! Я ж забрала її річ, думаючи, що це моя загублена!»

Проте я промовчала. Я, звісно, не могла читати думок Адріана і не знала, які плани зараз крутяться в його королівській голові, але було очевидно, що він задоволений результатом. На його обличчі промелькнула дивна, переможна усмішка, наче Ліанна своїми словами щойно підтвердила якусь його важливу теорію, і він щиро зрадів цій знахідці.

Попри його задоволений вигляд, виправляти помилку сестри перед принцом я не стала. Нехай думає, що хоче, і радіє своїм висновкам. Головне — ми знову розійшлися без скандалу, а хустинка повернулася в нашу родину.