Глава 23. Евелін

Шелест трави змусив мене здригнутися. Магічні потоки повітря навколо фонтана миттєво натягнулися, готові за моїм першим наказом перетворитися на захисний щит або щільну завісу туману для втечі. Я різко обернулася, підтягуючи туфлі ближче й готуючись побачити королівського гвардійця чи, що ще гірше, самого принца.

Але з нічної тіні дерев вийшов він.

Простий темний плащ, знайома легка постава і глибокі, спокійні очі, в яких зараз відбивалося місячне сяйво. Ріан. Мій таємничий маг із саду Озерного герцогства.

Усередині все перевернулося, а серце забилося так лунко, що, здавалося, цей звук порушив усю тишу занедбаної галявини. Весь мій страх, затиснутий у лещата корсета, вся втома від палацових інтриг Відбору просто розчинилися, варто було йому зробити крок назустріч. Тут не було політики. Не було фальшивих посмішок Королеви чи нахабного погляду Адріана. Були тільки ми.

— Ріане… — прошепотіла я, не зумівши стримати усмішку.

— Моя прекрасна незнайомко, нарешті я знову бачу тебе. Не думав, що столичні зорі можуть заманити тебе в таку глушину, Еліано, — тихо промовив він, і його голос прозвучав як найкраща мелодія, яку мне доводилося чути за останні тижні.

— Вони тут яскравіші, якщо знати, де ховатися від фальшивого блиску палацу, — я м’яко посміхнулася, опускаючи напружені плечі. — Я неймовірно рада бачити тебе, Ріане. До останнього не вірила, що ти теж опинишся в столиці.

Він підійшов ближче, і на його губах з'явилася тепла, трохи втомлена усмішка.

— А я весь цей час тільки те й робив, що намагався тебе знайти. Обійшов, здається, усі прийоми й бальні зали, але так і не зміг розгадати, хто ж ти насправді. Твоя магічна личина… вона бездоганна. Я ламаю над цим голову щодня. Я весь час думаю про тебе, Еліано.

Від його слів по тілу розлилося приємне, нестримне тепло. Я опустила погляд на занедбаний мармур фонтана, відчуваючи, як маска «Еліани» надійно захищає мій головний секрет, але водночас заважає бути до кінця відвертою.

— Моя личина — це моя безпека, — тихо відповіла я, знову дивлячись у його глибокі очі. — Але обіцяю: я залюбки зніму її перед тобою. Тільки трохи пізніше. Коли нарешті програю цей клятий Відбір.

Ріан здивовано підвів брови, сідаючи поруч зі мною на прохолодний кам'яний бортик. У його погляді мигнув щирий інтерес.

— Мені важко повірити, що принц здатен обрати іншу. Прекраснішої за тебе немає, та я все ж бережу в серці надію. То як успіхи в програванні Відбору?

Я приречено зітхнула, згадуючи сьогоднішню партію в карти й те, як мій власний тактичний рефлекс зруйнував ідеальний план саботажу.

— О, взагалі-то досить непогано! Принаймні, я дуже стараюся робити все для цього. Просто іноді обставини або… надмірна ретельність грають проти мене. Але я вірю в успіх. Палацове життя не для мене.

— Невже? — Ріан нахилився трохи ближче, ловлячи моє дихання. Його голос став нижчим, проникливішим. — Невже ти зовсім не хочеш бути з принцом? Столичні дівчата віддали б усе за один його прихильний погляд. Стати майбутньою королевою, отримати владу, розкіш… Це тебе зовсім не приваблює?

Я тихо розсміялася, і цей сміх був найщирішим за весь день. Мені згадалося пихате обличчя Адріана на балу, його зарозумілі натяки та постійні спроби підловити нас із сестрою на фальші.

— Принц? — я похитала головою, дивлячись прямо в очі Ріана. — Він просто розбещений столичний бабій, який бачить у Відборі лише гру для свого его. Мені байдуже до його золота і титулів. Знаєш… я проміняла б усі миті з цим принцом, увесь цей блиск і всі майбутні бали палацу на ще хоча б одну таку нічну зустріч з тобою в саду. Тут я справді можу дихати.

Ріан замовк. Мені здалося, що після моїх слів він навіть перестав дихати на секунду. Його зіниці розширилися, а в глибині очей спалахнуло щось настільки гаряче й сильне, що в мене перехопило подих. Він повільно підвівся і протягнув мені руку.

— Музики немає, — тихо зауважив він, тримаючи долоню відкритою. — Але занедбаний сад і місячне світло — цілком непоганий акомпанемент. Подаруєш мені танець, Еліано?

Я без вагань вклала свої пальці в його руку. Без музики, без важких парчових суконь і пишних кринолінів, босоніж на зарослій м'якою травою алеї ми почали свій танець. Це не був манірний палацовий вальс, де кожен крок оцінюють судді. Ріан вів мене так легко, наче ми самі були частиною цього нічного вітру. Його рухи відгукувалися в мені абсолютним, чистим дежавю, але тепер воно не лякало — воно дарувало крила. Я сміялася, кружляючи серед тіней плюща, відчуваючи, як з кожним дотиком його руки закохуюся в цього таємничого хлопця все сильніше і незворотніше. Він був моїм єдиним порятунком у цьому золотому полоні.

Ріан обережно уповільнив рух, зупиняючи нас біля самої чаші фонтана. Його обличчя опинилося зовсім близько. Його погляд — теплий, глибокий, сповнений такої щирої ніжності, від якої стискалося серце, — повільно опустився до моїх губ. Мій світ звузився до цієї єдиної секунди. Коли його губи м’яко й трепетно торкнулися моїх у нічному, невагомому поцілунку, я остаточно забула, хто я, де перебуваю і які маски мушу носити вдень. Цей поцілунок був найкращим, що могло статися зі мною. Заради нього варто було прожити всі ті дні відчаю і поневірянь.

Але казка розбилася об жорстоку реальність.

Десь далеко, за густими заростями дикої троянди, почувся ледве чутний металевий дзенькіт — відлуння кроків королівської варти, яка обходила дальні контури парку.

Страх бути спійманою палацовою охороною крижаною голкою прошив моє тіло. Якщо мене знайдуть тут, під личиною, та ще й з чужим чоловіком — це кінець для мене і для Ліанни.

Я різко відсторонилася, важко дихаючи. В очах Ріана мигнуло розчарування й тривога, він хотів щось сказати, але часу на пояснення не було.

— Мені пора, Ріане… Пробач, — прошепотіла я, підхоплюючи туфлі.

— Ти знову тікаєш? Ні, я не відпущу! — він схопив мене за руку і знову притягнув в свої обійми. — Ти не розумієш. Ти — моя доля, моє єдине справжнє кохання. Я не можу знову втратити тебе, Еліано.