Глава 22. Адріан

Ця ніч мала принести бодай якесь полегшення, але натомість принесла лише глухий головний біль. Важкі, виснажливі розмови з батьком про державну скарбницю, прикордонні магічні заслони та необхідність скоріше визначитися з фавориткою на Відборі вижали з мене всі сили. Королівський обов'язок душив не гірше за зашморг. Мені не потрібні були сотні лицемірних дворянок, мені не потрібен був цей пишний фарс.

Щоб не збожеволіти в чотирьох стінах кабінету, я вирішив особисто обійти територію палацу. Свіже нічне повітря трохи протвережувало, але думки все одно поверталися до одного й того самого — до дівчини з саду гліциній, яка зникла, лишивши після себе лише присмак прохолоди та ідеальну тактичну загадку. Я був упевнений, що підбираюся до її таємниці крізь дивну гру сестер Озерних, але сьогоднішній бал лише заплутав карти. Ліанна ховала очі, а Евелін танцювала з легкістю примари й клялася, що ніколи не виходила в нічний сад.

Я роздратовано струснув головою, звернувши з освітленої центральної алеї в саму глушину парку. Стара, занедбана частина саду була ідеальним місцем для того, щоб побути просто людиною, а не спадкоємцем престолу. Тут не було патрулів, лише чагарники дикої троянди та віковий мох.

Я заплющив очі й на чистому інстинкті активував свій магічний зір, дозволяючи внутрішньому вогню м'яко просканувати простір навколо на випадок загрози.

Раптом моє серце пропустило удар.

Там, попереду, біля старого занедбаного фонтана, простір не просто коливався — він дихав. Магія прохолоди й вітру. Та сама,, що назавжди в'їлася в мою пам'ять тієї дивовижної ночі під гліциніями.

Я розплющив очі й зробив крок уперед, розсуваючи густі гілки плюща.

На борту мармурового фонтана, підібгавши коліна до грудей і закинувши голову до зірок, сиділа вона. Моя Еліана. Безглузда поведінка зникла, маска спала, відкриваючи її справжнє обличчя, оповите м'яким місячним сяйвом. Ті самі чисті риси, та сама горда, вільна посадка голови, яка не мала нічого спільного з заляканими дівчатами з Відбору. Вона сиділа босоніж на камені й просто пила цю ніч, наче ковток довгоочікуваної свободи.

Кров шумно вдарила мені в скроні. Серце закатало так шалено й гучно, що мені здалося, ніби цей стукіт лунає на весь сад. Вона тут. Вона не вигадка моєї запаленої уяви, не привид. Дівчина, яка стала моєю нав'язливою ідеєю, моїм нічним кошмаром і моїм єдиним бажанням, сиділа за кілька десятків кроків від мене.

Я вже хотів вийти з тіні дерева й назвати своє справжнє ім'я, але вчасно зупинився. Якщо я підійду до неї як принц Адріан — вона миттєво закриється. Вона знову одягне ту кляту маску шляхетної леді, почне кланятися, зважувати слова або, що ще гірше, просто втече, злякавшись королівського гніву за порушення правил Відбору. Я не міг так ризикувати. Мені потрібна була її справжність.

Глибоко вдихнувши, я закрив очі й подумки потягнув за нитки власної магії. Мій вогняний контур слухняно перебудувався, приховуючи королівську ауру. Замість розкішного камзола спадкоємця, ілюзія повітряних потоків, яку я навчився майстерно тримати, огорнула мене простим, темним дорожнім плащем без жодних знаків розрізнення.

Я знову став Ріаном. Простим дворянином, магом-тактиком, який зустрів її в нічному саду й розмовляв з нею на рівних, без титулів і реверансів.

Сховавши руки в кишені плаща і навмисно дозволивши підошвам чобіт тихо шелестіти по сухій траві, щоб не злякати її раптовою появою, я повільно вийшов з-за дерев на залиту місяцем галявину. Мої очі невідривно стежили за кожним її рухом, а всередині все замерло в очікуванні моменту, коли вона обернеться і знову погляне на мене.