Глава 21. Евелін

Цей вечір вижав із мене останні краплі терпіння. Постійне балансування на межі викриття, вигадування дурних виправдань перед Адріаном, який після танцю дивився на мене як на спільницю у якійсь грандіозній змові, і цей вічний, липкий страх, що Ліанну знову захочуть підставити — усе це перетворило мою голову на гудячий вулик. Корсет тиснув на ребра, а необхідність щомиті горбити плечі й ховати погляд, вдаючи з себе перелякану, забиту провінційну дурепу, відгукувалася тупим болем у спині.

Але остаточним ударом, який перетворив цю ніч на справжнє катування, стали листи, які таємний кур'єр доставив до наших покоїв ближче до опівночі.

Перший лист був від батька. До провінції вже долетіли чутки з палацу, і він просто заходився від гордості. Батько писав, що йому стало відомо, ніби принц Адріан тепер не зводить очей з Ліанни й буквально ходить за нею слідом. У кожному рядку відчувалося його сліпе піднесення: він розсипався у похвалах старшій доньці й суворо наказував мені, Евелін, зробити все можливе, щоб допомогти сестрі вразити принца ще більше. Я мала стати її тінню, її порадницею, зробити будь-що, аби Адріан обрав саме Ліанну й урятував наш рід від злиднів.

Другий лист призначався лише для очей Ліанни — від її коханого. Кожне слово в ньому дихало відчаєм і тихою, розбитою ніжністю. Він писав, що не переживе, якщо вона вийде заміж за спадкоємця престолу, але водночас… бажає їй всього найкращого, багатства та щасливого життя в столиці. Він благав її лише про одне — не забувати те, що було між ними, і клявся, що кохає її й кохатиме до свого останнього подиху.

Ця жертовність добила Ліанну. Вона навіть не намагалася триматися. Усі її шляхетні маски злетіли, і сестра просто заснула в сльозах, міцно притискаючи до грудей зім’ятий клаптик паперу й тихо сопучи в подушку від пережитого болю.

Повернувшись до свого ліжка після того, як безуспішно намагалася втішити сестру і врешті переконалася, що вона спить, я так і залишилася сидіти на підвіконні, дивлячись на залитий місячним світлом замок.

Усередині все кричало від задухи. Мені терміново, просто до нестями потрібне було перезавантаження. Хоча б пів години без чужих поглядів, без масок і без необхідності зважувати кожне слово. Побути собою. Або хоча б тією, ким я по-справжньому хотіла бути.

Я тихо підвелася, підійшла до дзеркала й заплющила очі. Магічні потоки повітря слухняно відгукнулися на мій внутрішній заклик, прохолодною хвилею пройшовшись по шкірі. Коли я розплющила очі, з дзеркала на мене знову дивилася Еліана — та сама впевнена, загадкова дівчина з м’яким сяйвом у погляді, яка не боялася палацових стін.

Слипнувши тінню повз заспану варту у коридорах, я вислизнула через бокові двері галереї на свіже повітря. Королівський сад був величезним, але його центральні алеї, де навіть уночі могли блукати закохані пари чи патрулі, мене не цікавили. Мені потрібна була самота.

Я впевнено звернула на зарослу, ледь помітну стежку, яка вела в найвіддаленішу, стару частину палацового парку. Туди, куди не доходило світло магічних ліхтарів і де густі чагарники дикої троянди та плюща утворювали справжній живий лабіринт.

За кількох хвилин швидкої ходьби дерева розступилися, відкриваючи невелику круглу галявину. У самому її центрі, срібріючи під прямими променями місяця, височіла чаша старого занедбаного фонтана. Вода в ньому давно не вирувала, русла забилися мохом, а з тріщин у мармурових фігурах німф проростали тонкі стебла папороті. Навколо панувала абсолютна, оглушлива тиша, порушувана лише далеким шелестом листя та цвіріньканням нічних комах.

Я з полегшенням зітхнула, підійшла до фонтана і сіла на його широкий, покритий приємною прохолодою кам'яний бортик. Скинувши легкі туфлі прямо на м'яку траву, я підтягнула коліна до грудей і закинула голову вгору, вдивляючись у зоряне небо.

Тут, серед забутого каміння й дикої зелені, палац із його інтригами, Відбором та нахабним принцом здавався чимось далеким і зовсім нереальним. Я заплющила очі, підставляючи обличчя нічному вітру, і нарешті зробила перший за довгі дні глибокий, вільний ковток такої бажаної свободи.