Глава 20. Адріан

Великий бальний зал тонув у розкоші, блиску кришталевих люстр та шепоті сотень шовкових суконь. Королева-мати перетворила третій тур Відбору на грандіозний бал-маскарад. Обличчя гостей ховалися за витонченими масками з пір’ям, золотом та оксамитом, але для мене це свято було не розвагою, а черговим полюванням.

Після тієї дивної, нічийної партії в магічні карти я не міг спокійно спати. Спокій, математична точність і філігранна прохолода, яку продемонструвала Евелін, не виходили в мене з голови. Я був упевнений, що Ліанна — та сама палка дівчина з нічного саду — використовує свою тиху сестру як щит і тактичного радника, щоб приховати свій справжній королівський потенціал від моєї матері. І сьогодні я збирався витягнути цей секрет на світло.

Коли заграв повільний, величний вальс, я рішуче рушив крізь натовп. Ліанна в яскраво-червоній сукні якраз відбивалася від залицянь якогось столичного графа, а ось її сестра — Евелін — стояла біля колони у скромній, сріблясто-сірій масці, намагаючись злитися зі стіною.

Я зупинився перед нею і схилився у бездоганному поклоні:

— Дозвольте цей танець, леді Евелін?

Вона здригнулася, на секунду в її очах під маскою мигнула паніка, але відмовити принцу на очах у всього двору було неможливо. Вона мовчки вклала свою тонку долоню в мою рукавичку.

Я привів її в центр залу. Як тільки ритм музики підхопив нас, усередині мене наче щось обірвалося. Кожен її крок, кожен поворот голови, кожне ледь помітне зміщення ваги тіла відгукувалися в мені дивним, майже болісним відчуттям дежавю. У руках Евелін відчувалася та сама неймовірна, повітряна легкість, яка вразила мене в тій загадковій незнайомці під гліциніями. Вона не танцювала — вона буквально пливла над паркетом, і від цього руху мене обдало знайомою, заспокійливою прохолодою.

Я міцніше стиснув її талію, заглядаючи в темні очі за прорізами маски. Ні, це просто безглуздя. Це не може бути вона. Евелін занадто тиха, непомітна, блякла. Вона — лише резонатор для своєї магічно обдарованої старшої сестри. Але ця легкість… мені потрібно було перевірити.

— Ви чудово танцюєте, леді Евелін, — тихо почав я, ведучи її в складному па вальсу. — Така грація рідко зустрічається. Знаєте, ваші рухи нагадують мені декого, кого я зустрів зовсім нещодавно.

— Палацовий паркет дуже слизький, Ваша Високосте, — її голос звучав рівно, стримано, без жодної емоції. — Я просто намагаюся не впасти і не зганьбити свій рід ще більше після моєї… зухвалої гри в карти.

Я ледь помітно посміхнувся, заходячи на головне коло розпитувань.

— До речі, про ваш рід. Мені згадався прощальний бал у вашому Озерному герцогстві, прямо перед самим початком Відбору. Чудовий був вечір. Скажіть, леді Евелін, чи виходили ви тоді вночі в сад, коли свято було в самому розпалі? Мені здалося, я бачив там силует, схожий на ваш.

Я пильно стежив за її мімікою. Справжня «німфа» з саду мала б бодай на секунду видати себе — здригнутися, змінити темп дихання, відвести погляд.

Натомість Евелін лише злегка нахилила голову, і в її очах під маскою відбилося щире, спокійне здивування.

— Вночі в сад? Ні, Ваша Високосте, ви помилилися. Я весь вечір не відходила від батька. Він погано почувався через вогкість, і я допомагала йому з ліками в малій вітальній залі. Мені взагалі не дуже подобаються нічні прогулянки, там занадто холодно.

Її голос був абсолютно чистим. Жодного збою в серцебитті, жодного коливання магічного фону, які я міг би вловити своїм вогнем. Вона відповіла так буденно і просто, ніби я запитав її про погоду.

Усередині мене знову все встало на свої місця, а дивне дежавю миттєво розвіялося. Ну звісно. Це точно була не вона. Як я взагалі міг подумати на цю тиху, залякану дівчинку, яка крок вправо боїться ступити без дозволу? Вона просто навчена танцям домашня леді, яка доглядає за хворим батьком.

Моя теорія підтвердилася остаточно: Евелін — хороша дівчина, красива, мила, розумна і спокійна. Комусь вона буде чудовою дружиною. Але моя нічна німфа — це Ліанна. Навіть її ім'ям, яким тоді вона представилася, Еліана, співзвучне з Ліанна. Це не просто логічно, але й передбачувано. 

Музика стихла. Я зробив фінальний поклон, відпускаючи руку Евелін.

— Дякую за танець, леді. Ви розвіяли мої сумніви.

Вона скромно присіла в реверансі й поспішила повернутися в тінь колони. А я розвернувся і попрямував до Ліанни, яка саме намагалася непомітно поцупити з таці лакея черговий келих вина. Моя прекрасна, дика вогняна німфа. Твоя таємниця майже розкрита. Цей танець ти подаруєш мені, як і багато наступних.

Однак, щойно музика звучить для мене й Ліанни, щось знову починає мене мучити. Вона рухається прекрасно, але в її рухах немає тієї неймовірної легкості, що була в Еліани… що була в Евелін. І моє серце… моє сліпе серце все ще не бачить в Ліанні Еліану, хоч розумом я давно все зрозумів. Зітхаю, вглядаючись в обличчя дівчини, яка знову голосно розповідає мені якісь простяцькі нісенітниці. Здається, цей відбір дається мені ще важче, ніж я міг уявити.