Глава 18. Адріан

У кабінеті моєї матері завжди пахло сушеною лавандою, старим пергаментом і тією ледь помітною, залізною прохолодою, яка зазвичай передує державним переворотам. Королева-мати Валерія сиділа за своїм масивним столом із чорного дерева, перебираючи тонкі срібні пластини. Побачивши мене, вона навіть не підняла голови, лише вказала витонченим рухом руки на крісло навпроти.

— Ти знову засліплений, Адріане, — без передмов почала вона, і її штормові очі нарешті зблиснули з-під важких повік. — Історія з сапфіровим намистом і леді Амелією… Ясно ж, що ця змія намагалася підставити Ліанну, але її фокус повернули проти неї ж. Ліанна така ж інтригантка, як і інші. І вона щось явно приховує.

— Навіть якщо так, то хіба це погано, що вона захистила себе, матусю? — спокійно відповів я, сідаючи в крісло й розправляючи камзол. — Її щирість і прямота вивертають палацові інтриги навиворіт. Амелія сама заплуталася у власній брехні.

Мати видала короткий, сухий смішок, який більше нагадував шелест паперу.

— Леді Ліанна Озерна занадто проста, занадто шумна і занадто прямолінійна для такої тонкої гри. Вона реагує як дика кішка — б'є лапою, випускає іскри, кричить на весь коридор. Вона — ідеальний громовідвід, Адріане. Але громовідвід ніколи не керує блискавкою. Він лише приймає удар. Твоя нічна німфа, яку ти так відчайдушно шукаєш за запахом прохолоди, не стала б влаштовувати базарний скандал під твоїми дверима. Вона б діяла тихо.

Я насупився, відчуваючи, як у грудях знову ворухнувся гарячий вогняний контур. Іноді я шкодую, що розповів матері, кого я шукаю. Але інакше б вона вирішила, що я збожеволів, що навіть не розглядаю інших дівчат відбору, а повністю всю свою увагу прикував до шумної і ексцентричної Ліанни.

— На що ти натякаєш?

— Я ні на що не натякаю, я збираюся це довести, — Валерія різко виклала на стіл колоду магічних карт, обкутих тонким шаром срібла й інкрустованих рунами стихій. — Наступний тур Відбору буде моїм. Жодних куховарських казанів і жодних прогулянок оранжереєю, де можна списати все на випадковий переляк. Ми проведемо дипломатичну гру «Престоли та Стихії». Це інтелектуальний конкурс, який вимагає не просто знання етикету, а стратегічного мислення, вміння блефувати, читати чужі думки та приховувати власні магічні резерви.

Я здивовано підвів брови. Магічні карти були улюбленою розвагою Вищої ради магів та послів. Кожна карта вимагала від гравця мікроскопічного вливання сили, щоб активувати дипломатичний чи військовий хід, а сама колода миттєво реагувала на фальш, невпевненість або спробу приховати свій справжній магічний потенціал.

— І хто ж гратиме проти дівчат? — запитав я. — Розпорядник? Магістр Олдос?

— Я сама сяду за стіл, — залізом відрізала Королева-мати, і на її губах з'явилася тонка, небезпечна посмішка. — Я особисто зіграю проти сестер Озерних. Якщо леді Ліанна дійсно та сама геніальна тактичка, яка прорахувала кулінарний баланс для Олдоса і зуміла перекинути намисто в кишеню Амелії, вона обіграє мене, або принаймні зажене в глухий кут. Але якщо вона провалиться на перших хвилинах, а її «блякла тінь» Евелін знову почне видавати бездоганні логічні ходи… Що ж, тоді нам доведеться серйозно поговорити про те, хто з них насправді носить маску.

Слова матері змусили мене замислитися. У її залізній логіці була зернина істини, яка мені дуже не подобалася. Перед очима знову постала тиха, бліда Евелін, яка вічно ховалася за спиною старшої сестри. Невже я справді дозволив Ліанні так легко пошити мене в дурні?

— Чудово, — я підвівся, відчуваючи, як азарт мисливця спалахує з новою силою. — Я особисто спостерігатиму за цією грою, матусю. Подивимося, чия маска впаде першою.