Глава 17. Ліанна

Примірка цих клятих палацових суконь вижала з мене всі сили. Столичні кравчині кололи мене шпильками так завзято, наче виконували таємний наказ Королеви-матері Валерії, а корсет затягнули так, що я ледь могла дихати, не говорячи вже про те, щоб тримати королівську поставу. Я поверталася до наших покоїв, мріючи лише про одне: здерти з себе ці шовки й нарешті почути від Еві, що вона успішно провалила свій обідній тур.

Але замість тихого відпочинку наш коридор зустрів мене важким, зловісним тупотом залізних чоботів.

Біля дверей наших кімнат уже вишикувалася кавалькада, від погляду на яку в мене всередині все похололо. Попереду, з виразом холодної урочистості на обличчі, стояла сама Королева Валерія. Поруч із нею, схрестивши руки на грудях, височів принц Адріан — його погляд був напруженим і непроникним. А трохи збоку, манірно обмахуючись віялом, крутилася леді Амелія, чиї очі аж світилися від передчуття якоїсь брудної перемоги. Моя сестричка Еві блідою тінню стояла біля стіни, затиснувши пальці в складках своєї сірої спідниці й дивлячись у підлогу.

— О, а ось і наша головна героїня! — голосно, на весь коридор прощебетала Амелія, вказуючи на мене пальцем із розкішним манікюром. — Пане розпоряднику, гвардіє, дійте! Злочинниця має бути покарана!

— Що тут, в біса, відбувається?! — закричала я, миттєво згадуючи свою роль дикої провінціалки й роблячи крок вперед, грудьми насуваючись на старшого гвардійця. — Які ще героїні? Які злочинниці?! Ви чому топчетеся біля моїх дверей своїми брудними чоботями, наче на ринковій площі?!

— Леді Ліанно, тримайте себе в руках, — холодно й карбуючи кожне слово, обірвала мене Королева Валерія. — З моєї особистої гардеробної зникла фамільна коштовність — сапфірове намисто. Надійшла варта довіри інформація, що злодійка ховається в цих покоях. Гвардія проведе обшук.

— Та це ж чиста, безсоромна несправедливість! — заволала я на всю галерею, картинно хапаючись за серце й розмахуючи руками так, що пишні рукави моєї нової сукні затріпотіли, як крила переляканої курки. — Вирішили звалити все на Озерних, бо ми не маємо столичних покровителів?! Та в нашому маєтку за таке безпідставне звинувачення батько б вас на стайні батогами згноїв! Шукайте, шукайте, вивертайте мої скрині! Якщо ви нічого не знайдете, я особисто вимагатиму від Його Величності компенсації за моральні страждання і зіпсовану примірку!

Я кричала так гучно й люто, сподіваючись, що Королева Валерія зараз нарешті скривиться від моєї базарної манери й підпише указ про моє вигнання за неповагу до корони. Мій внутрішній актор просто перевершував сам себе.

Гвардійці суворо кивнули й завели сиву покоївку Амелії в нашу кімнату. Дівчата з усього Відбору, які збіглися на крик, затамували подих. Амелія хижо посміхалася, буквально витягуючи шию, щоб першою побачити, як солдати дістануть крадене з моєї скрині.

Минула хвилина. Друга. Тривожне мовчання затягувалося.

Нарешті солдати вийшли назад у коридор. Начальник варти витягнувся в струнку перед Королевою і розвів руками:

— Ваша Величносте, у покоях леді Озерних чисто. Жодних слідів сапфірового намиста немає. Особисті речі перевірено.

Обличчя Амелії миттєво витягнулося, а її рожеві щоки вкрилися блідими плямами.

— Як чисто?! Це неможливо! — істерично вигукнула вона, роблячи крок до гвардійців. — Воно точно там! На самому дні, під її жахливими провінційними сорочками! Вони погано шукали! Перевірте її саму, перевірте її сестру!

Королева Валерія повільно повернула голову до Амелії. Її штормові очі небезпечно звузилися.

— Звідки у вас такі точні відомості про дно скрині леді Ліанни, леді Амеліє? — тихо, але зі зловісною прохолодою запитала Королева-мати. — І правила Відбору єдині для всіх. Якщо ми обшукуємо одних, ми обшукаємо й інших, хто виявляє надмірну обізнаність. Пане розпоряднику, перевірте речі леді Амелії. Прямо тут.

— Та як ви смієте! Я донька герцога! — обурилася Амелія, гордо підкидаючи підборіддя, хоча в її голосі вже з'явилися панічні нотки. — У моїх кишенях немає нічого, крім хустинки!

Щоб довести свою правоту, вона демонстративно, з розмаху запустила руку в глибоку бічну кишеню своєї атласної сукні й різко висмикнула її назад.

Разом із шовковою хустинкою на світло палацових ламп, гучно брязкаючи об мармурову підлогу, вивалилося масивне срібне намисто. Величезні, королівські сапфіри заіскрилися під спалахами захисних рун, відбиваючи шоковані обличчя присутніх.

По коридору пронісся колективний, приголомшений вигук десятків дівчат. Покоївка Амелії з тихим писком осіла на підлогу, знепритомнівши.

— Це… це не моє! Це підкинули! Це магія! — верещала Амелія, чиє обличчя з блідого миттєво стало багровим від дикого жаху та сорому. Вона дивилася на намисто так, наче це була отруйна змія. — Ваша Величносте! Принце Адріане! Це все Озерні, вони відьми!

— Досить, леді Амеліє, — залізом відрізала Королева Валерія, і від її гніву, здавалося, навіть лампи в коридорі потьмяніли. — Крадіжка фамільних коштовностей і спроба підставити іншу учасницю Відбору — це ганьба, яку не змиє жоден герцогський титул. Ви негайно, з ганьбою виганяєтесь із мого палацу. Гвардія, виведіть її за межі замку і передайте її батькові. Нехай він сам вирішує, як ховати сором своєї доньки.

Солдати жорстко підхопили ридаючу й істерично кричачу Амелію під руки й потягли по коридору під зневажливі погляди інших учасниць. Намисто акуратно підняв розпорядник.

Я стояла, все ще тримаючи руки на стегнах, і намагалася збагнути, яким чином боги так витончено відвели від нас удар. Я скосила погляд на Еві — вона все так же тихо стояла в кутку, але на її губах мигнула ледь помітна, задоволена посмішка. Ось воно що… Моя розумниця Еві знову все прорахувала!

— Що ж, леді Ліанно, — пролунав над моїм вухом низький, оксамитовий голос.

Я здригнулася й повернулася. Переді мною стояв принц Адріан. Його красиве обличчя світилося від щирого, глибокого захвату, а в очах танцювали веселі вогники. Він підійшов ближче, ігноруючи незадоволений погляд своєї матері, яка вже прямувала до своїх покоїв.