Глава 16. Евелін

Коли ми нарешті зачинили за собою важкі дубові двері наших покоїв, Ліанна безсило зсунулася по них прямо на підлогу. Весь її войовничий запал, який вона так хвацько демонструвала перед принцом в оранжереї, випарувався без сліду. Вона обхопила коліна руками і важко зітхнула, уткнувшись у них лобом.

— Еві, це просто якийсь кошмар, — глухо проговорила вона, підводячи на мене повні розпачу очі. — Я більше не можу. Ну чому цей принц такий… непробивний?! Я ж кричала на тих бідолашних кухарів, як базарна перекупка, я рознесла йому пів кухні, я жбурнула в доньку герцога відром липкого крему! А сьогодні? Я вела себе як абсолютно дика, невихована істеричка. Будь-який нормальний аристократ уже виставив би мене за ворота з вовчим квитком!

Я підійшла, м'яко сіла поруч із нею на паркет і поклала руку їй на плече, намагаючись заспокоїти.

— Ліанно, ти все зробила правильно. Твоя реакція в оранжереї була чудовою. 

— Я намагалася прикрити тебе, щоб він не помітив силу твоєї магії і продовжував вважати тебе простачкою. Досить з того, що її оцінила королева Валерія. Але себе я, здається, підставила… — хмикає вона.

— Люба, ми щось придумаємо, щоб він тебе розлюбив. Все буде добре, — шепочу я.

— Та до біса це все! — Ліанна закрила обличчя долонями, і в її голосі почулася щира, глибока огида до самої себе. — Мені самій від себе гидко, Еві. Я ж вихована леді. Мені мама з дитинства повторювала, що жіноча гідність і стриманість — це наше все. А тепер я змушена щодня вдавати з себе якусь хабалку та дурепу. І що найстрашніше? Цьому ідіоту Адріану це, схоже, подобається! Ти бачила, як він на мене дивився? «Ви довели мені, що всередині вас ховається серце захисниці»… Мене мало не знудило прямо на його королівські чоботи! Він бачить у моїй грубості якийсь «палкий характер» і «протест проти умовностей». Якщо так піде далі, він мене ще й заміж затягне заради екзотики!

Я не змогла стримати короткого смішка, уявивши цю картину.

— Тобі просто «пощастило» наштовхнутися на романтика, Ліанно. Певно, йому набридли придворні аристократки і він просто розважається. Не думаю, що йому дозволять взяти тебе за дружину. Потерпи ще трохи. Скоро почнуться випробування від Королеви-матері, а вона, на відміну від сина, твоїх манер точно не оцінила. Валерія нас ненавидить, а отже — ми на правильному шляху. Наступний тур ми точно провалимо.

Ліанна трохи заспокоїлася, глибоко вдихнула і піднялася з підлоги, обтрушуючи сукню.

— Твоя правда. Королева Валерія виглядає так, ніби залюбки зварила б мене в тому ж кухонному казані. Гаразд, я йду на примірку цих клятих парадних суконь. А ти йди пообідай, бо ти після тієї лози взагалі нічого не їла.

Я кивнула. Мені дійсно потрібно було трохи побути наодинці й відновити магічні сили після різкого повітряного удару.

Великий обідній зал для учасниць Відбору зустрів мене тихим шурхотом шовкових спідниць та дзвоном срібних приборів. Тут, у жіночому крилі, панувала атмосфера позірної доброзичливості, яка насправді нагадувала затишшя перед бурею. Я взяла скромну тарілку з салатом та легким бульйоном і навмисно пройшла в самий кінець зали, сідаючи за затінений столик біля важких оксамитових портьєр, що вели до службових коридорів. Моя сіра, непомітна сукня знову зробила мене невидимою для пишних столичних красунь.

Я тільки-но піднесла ложку до рота, як по той бік важкої портьєри, у службовому проході, почувся різкий, знайомий шепіт. Це була леді Амелія.

— …вона має вилетіти сьогодні ж! — долетів до мене її тремтячий від люті голос. Про кого це вона? Що ця змія задумала?

Я б ніколи не розібрала слів через щільну тканину, якби не моя стихія. Прикривши очі, я ледь помітно ворухнула пальцями під столом, створюючи тонкий повітряний коридор, який підхоплював звукові хвилі й доносив їх прямо до мого вуха. 

— Після того, що ця корова влаштувала на кухні, принц чомусь продовжує її тримати. Але крадіжку особистої речі Королеви Валерії їй ніхто не простить. Навіть Адріан не зможе захистити злодійку.

— Леді Амеліє, ви впевнені? — пролепетав другий голос, у якому я впізнала її покоївку. — Якщо гвардія дізнається, що це ви взяли сапфірове намисто з королівської гардеробної, покаранням буде плаха!

— Дурна, гвардія нічого не дізнається! — обірвала її аристократка з хижим смішком. — Намисто вже лежить у скрині Ліанни, на самому дні, під її жахливими провінційними сорочками. За годину, під час десерту, я «випадково» згадаю перед розпорядником, що бачила, як Озерна крутилася біля королівських покоїв. Обшук — і все, Ліанну в кайданах вивезуть до підземелля, а її блякла сестричка поїде слідом. Дій прямо зараз! Іди до гвардійців.

Кроки за портьєрою віддалилися.

Я повільно опустила ложку назад у тарілку. Мої пальці стиснулися навколо серветки так сильно, що побіліли суглоби. Внутрішній спокій миттєво змінився на холодний, розважливий гнів.

Підкинути крадене намисто Королеви? Обшук? Підземелля? Ці столичні гадюки вирішили грати на винищення нашого роду. Вони хотіли не просто вигнати нас, а згноїти Ліанну в казематах ради свого пораненого самолюбства. Що ж, леді Амеліє, ви поняття не маєте, на що здатна «блякла сестричка», коли хтось намагається загнати її родину в пастку.

Часу залишалося обмаль — щонайбільше двадцять хвилин до того, як королівська гвардія увірветься в наші покої. Ліанна все ще була на примірці в іншому крилі замку, а це означало, що розгрібати це кубло мені доведеться самостійно. І зробити це потрібно було настільки витончено, щоб жоден магічний слід не вказав на Озерних.

Я тихо піднялася з-за столу, залишаючи недоторканий обід, і беззвучно вислизнула з зали, розчиняючись у довгих лабіринтах палацових коридорів. Наша гра на виживання щойно перейшла на новий, смертельно небезпечний рівень.