Глава 12. Евелін

Ранок починається не з променів сонця, а з розтині гуркоту палацових фанфар, від яких у мене ледь не розколюється голова. Після тривожних думок спати вдалося заледве пару годин.

Я підхоплююся з ліжка, миттєво накидаючи на себе звичну маску — опускаю плечі, роблю погляд тьмяним і заляканим. Прикидатися тінню дуже втомлює, але що робити? Як показує практика, цей метод дає безвідмовно. Ліанна вже на ногах, вона нервово крутиться біля вікна, до крові кусаючи губи. За дверима наших двокімнатних покоїв чути тупіт десятків ніг та збуджені голоси покоївок. Палац гуде, наче розворошений вулик.

— Еві, щось сталося, — шепоче сестра, зазираючи мені в очі. — Служниці кажуть, що о третій ранку на головні ворота в'їхала карета з королівськими гвардійцями при повному параді. Сюди хтось прибув. Хтось дуже важливий.

— Головне — тримайся нашого плану, що б там не було, — так само тихо відказую я, швидко заплітаючи волосся в той самий безликий, мишачий вузол. — Твої «манери» конюха на балу мали зробити свою справу. Сьогодні нас мають просто виставити за двері.

Проте, коли через пів години нас усіх зганяють до Головної тронної зали, я розумію: швидкого вильоту не буде. Атмосфера в залі змінилася. Замість пишномовного і звичного лоску тут панує майже військова, звеняча дисципліна. Навіть придворні дами стоять рівно, боячись зайвий раз поворухнути віялом.

Принц Адріан уже на місці. Він сидить праворуч від центрального трону, вдягнений у строгий темно-синій камзол без зайвого золота. Його обличчя здається висіченим із каменю, а погляд повільно блукає шеренгами дівчат. Коли він на секунду затримується на Ліанні, на його губах миготить якась дивна, задоволена й водночас хижа посмішка. Мені стає ніяково. Невже вчорашня витівка з павичами його не відштовхнула?

Раптом важкі золочені двері позаду тронів розчиняються, і розпорядник оголошує голосом, який аж тремтить від поваги:

— Її Величність Королева-мати Валерія!

У залу входить вона. І в цей момент я чітко розумію, в кого у цій королівській родині залізний хребет. Королеві Валерії на вигляд трохи за п'ятдесят, але її поставі позаздрить будь-яка юна баронеса. На ній розкішна, сувора сукня з важкого темно-бордового оксамиту, комір прикрашений рідкісними чорними перлами, а сріблясто-сиве волосся ідеально укладене під витончену діадему. Але найстрашніше — це її очі. Холодні, проникливі, кольору штормового моря. Вона дивиться на натовп наречених так, наче бачить кожну з нас наскрізь, разом із нашими таємницями, боргами та фальшивими усмішками.

Королева повільно сідає на центральний трон. Адріан схиляє голову, демонструючи повну покірність її волі.

— Леді, — голос Королеви Валерії звучить тихо, але завдяки магічній акустиці зали відлунює в кожному кутку. Від цього спокійного тону по спині пробігають сироти. — Мій син шукає жінку, яка розділить із ним тягар корони. Мій чоловік, король, оцінював вашу магію та політичну вагу ваших родів. Але мені байдуже на ваші кристали, якщо ви не здатні керувати навіть власною прислугою. Королева — це перш за все господарка цього палацу. Опора держави в тилу.

Вона робить паузу, і її погляд на мить зачіпає Ліанну, яка відверто нудьгує, а потім ковзає по мені. Я миттєво втягую голову в плечі й дивлюся в мармурову підлогу.

— Тому моє перше випробування буде приземленим, — продовжує Королева, і на її губах з'являється тонка, майже непомітна посмішка хижака. — Кулінарно-господарський тур. Завтра ввечері в палаці відбудеться мале королівське чаювання для Вищої ради магів. Кожна з вас отримає мінімальний, фіксований бюджет — рівно три срібні монети. На ці гроші ви маєте самостійно замовити на палацовій кухні продукти, розрахувати меню та організувати ідеальний стіл для свого сектора. Ті, хто не вкладеться в кошторис, подасть пересолене чи продемонструє нехватство, залишать Відбір негайно. Оцінювати буду я особисто.

По залі котиться хвиля тихого, панічного шепоту. Доньки герцогів та маркізів, які в житті не бачили нічого, крім готових страв на золотих тарілках, бліднуть на очах. Для них три срібняки — це якась сміховинна дрібниця, за яку, на їхню думку, можна купити хіба що скоринку хліба.

А от всередині мене раптом спалахує шалений, переможний вогонь.

«Три срібні монети? Для чаювання на десять осіб?» — я ледь стримуюся, щоб не посміхнутися на весь голос. Та в нашому збіднілому Озерному маєтку на три срібняки матуся могла тиждень годувати половину прислуги, та ще й на недільний пиріг залишалося! Я знаю ціну кожній мідній монеті, знаю, як правильно поєднувати дешеві, але свіжі інгредієнти, і як за допомогою кількох крапель лимонного соку та м'яти зробити з простої води королівський нектар.

Я кидаю швидкий погляд на Ліанну. Сестра стоїть із абсолютно безпорадним виглядом. Готувати вона не вміє від слова «зовсім», а поняття «кошторис» викликає у неї стійку відразу.

І тут у моїй голові миттєво складається новий, геніальний план. Це ж наш ідеальний шанс! Мені навіть не доведеться просити її знову грубити принцу. Досить просто дозволити Ліанні проявити себе «нехватською», марнотратною і абсолютно безпорадною господинею перед очима суворої Королеви-матері. Ліанна провалить кошторис, замовивши якісь дорогі дурощі, подасть Королеві спалений або сирий шматок тіста — і Валерія власноруч виставить її з палацу до заходу сонця! І я теж дуже постараюся провалити випробування.

 Я легенько штовхаю Ліанну ліктем у бік, нахиляюся до її вуха і пошепки, змовницьки шепочу:

— Ліанно… Навіть не думай брати в мене поради. Замовляй найдорожче і готуй так, як вмієш. Наше спасіння вже близько.