Глава 6. Адріан

Нічне повітря приносить омріяну прохолоду. Я скидаю важкий парадний камзол, залишаючись у простій темній сорочці, і виходжу в сад. Офіційні заходи першого дня завершилися, палац нарешті затих, і я можу скинути маску ідеального спадкоємця.

Я повільно йду знайомими алеями, туди, де кущі фіолетової гліцинії спускаються до самої води. Мої пальці автоматично торкаються вишитої хустинки в кишені штанів. Сьогодні в тронній залі я знайшов її. Леді Ліанна. Її зухвалість, її гострий язик і неприховане роздратування моєю присутністю — це був ідеальний доказ. Вона не хочу, щоб її обрав принц-бабій. Все очевидно.

Раптом попереду, біля мармурового фонтана, чується тихий шурхіт спідниць. Я миттєво зупиняюся, ховаючись у тіні розлогого дерева.

Привиди минулого? Ні. На краю фонтана сидить дівчина. Місячне світло падає прямо на її обличчя, і я впізнаю її. Це Евелін, та сама сіра, затуркана сестра моєї бунтарки Ліанни. На ній знову та сама блякла, мішкувата сукня. Вона дивиться на воду і здається абсолютно чужою в цьому блискучому королівському світі.

«Можливо, вона щось знає про плани сестри?» — мелькає думка. Я вирішую підійти. Безшумно, як мене вчили гвардійці, я роблю крок із тіні.

— Не боїтеся застудитися, леді Евелін? Ночі в наших краях підступні, — м'яко кажу я.

Дівчина здригається так сильно, ніби над її вухом вибухнуло бойове закляття. Вона підскакує з мармурового парапету, ледь не втрачаючи рівновагу, і з диким переляком в очах витріщається на мене. Коли вона впізнає моє обличчя, її щоки миттєво бліднуть.

— Ваша… Ваша В-високосте! — лепече вона, відступаючи на крок і судорожно заплутуючись у власному подолі. Вона падає в такий глибокий і недолугий реверанс, що я щиро боюся, аби вона не розбила собі носа об бруківку. — Я… я вибачаюсь! Я не знала… Я вже йду! Я не хотіла порушувати…

Її голос тремтить, руки ховаються в складках сукні, а сама вона нагадує перелякане ягня, яке щойно побачило вовка. Вона навіть не сміє підняти на мене погляд, уперто вп’явшись очима в мої черевики.

Я підхожу трохи ближче, намагаючись вловити хоч якусь іскру, хоч якийсь натяк на магічну вібрацію. Адже моя Еліана може грати свою роль і отак, намагаючись бути непримітною для небажаного нареченого.

— Заспокойтеся. Я не збираюся вас карати. Ви можете просто поговорити зі мною. Розкажіть, як вам палац?

— О, палац… він… він такий великий, Ваша Високосте, — її голос звучить пискляво, затиснуто. Вона починає нервово терти пальці один об один. — І такий гарний. Я ніколи не бачила стільки золота. У нас в Озерному все так просто… А тут… Я так боюся щось розбити чи зробити не так. Мені так ніяково…

Вона лепече якусь абсолютно банальну, пусту нісенітницю. Її страх переді мною настільки очевидний і щирий, що мені стає нудно. Жодної дотепності. Жодної гордості. Звичайна, забита провінційна дівчинка, яка випадково потрапила на королівське свято і мріє лише про те, щоб заповзти в найнайменшу щілину.

«Ні, ця точно не Еліана, — остаточно розчаровано думаю я, роблячи крок назад. — Повна протилежність своїй сестрі».

Коли я згадую, як Ліанна сьогодні впевнено дивилася мені в очі й критикувала палацові парфуми, контраст стає просто разючим. Ліанна — це чистий вогонь, прихований за маскою байдужості. А Евелін — просто тінь, яка випадково ходить за нею слідом.

— Що ж, леді Евелін, не буду вам заважати, — кажу я вже значно холодніше, втрачаючи будь-який інтерес до розмови. — Повертайтеся в покої. Скоро гвардія закриє виходи до саду.

— Д-дякую, Ваша Високосте! Майте гарну ніч! — вона знову дріботить у швидкому реверансі й буквально тікає в бік житлового крила, ледь не гублячи туфлі на ходу.

Я дивлюся їй услід і важко зітхаю. Яка іронія долі. Одна сестра має душу левиці та серце моєї незнайомки, а інша — налякана мишка. Що ж, принаймні тепер я точно знаю, де шукати. Моя Ліанна може продовжувати свою гру в зухвалість, але я розкусив її.

Я повертаюся до палацу, впевнений у своїй правоті. Я ще не знаю, що за кілька секунд після того, як вона сховалася за поворотом алеї, «налякана мишка» Евелін зупинилася, вирівняла спину і полегшено, злісно посміхнулася, витираючи з обличчя маску фальшивого переляку.