Глава 1. Адріан

Стук коліс по бруківці відгукується в моїх скронях ритмічним болем. Я стою на центральному балконі палацу, стискаючи холодні мармурові перила так міцно, що пальці німіють. Позаду мене — блиск золота, аромат дорогих вин і приглушений шепіт придворних, які смакують початок «великого видовища». Попереду — моя особиста в'язниця, розфарбована в кольори свята.

Карети прибувають одна за одною. Лаковані дверцята відчиняються, і на світло виходять вони — претендентки. Хмари дорогого шовку, мережива, що коштують дорожче за річний бюджет невеликого села, і зачіски, які, здається, тримаються лише на впертості та магії.

Я вдивляюся в кожне обличчя. Погляд за поглядом. Усмішка за усмішкою.

«Не вона. Знову не вона».

Ці дівчата схожі на вишукані тістечка в кондитерській: яскраві, солодкі на вигляд, але абсолютно однакові всередині. Вони виходять з екіпажів, розправляють спідниці та одразу кидають погляди в бік мого балкона. В їхніх очах я бачу все що завгодно: жадобу влади, розрахунок, тваринний трепет перед короною, іскри марнославства… але не той живий вогонь. Не ту іронічну іскру, що обпекла мене в нічному саду.

— Ваша Високосте, ви виглядаєте так, ніби збираєтеся віддати наказ про страту, а не обирати супутницю життя, — тихий голос Каспіана з’являється з тіні за моєю спиною.

Я не обертаюся. Мій погляд прикутий до чергової блондинки в яскраво-блакитній сукні, яка робить настільки глибокий реверанс, що ледь не торкається носом землі.

— Можливо, так було б милосердніше, — ціджу я крізь зуби. — Подивися на них, Каспіане. Це парад ляльок. Жодна з них не має в очах нічого, окрім «діамантового пилу». Я шукаю ті очі… ті неймовірні, зухвалі очі, які дивилися на мене як на людину, а не як на золотий злиток. Але тут їх немає.

Мій друг підходить ближче, поправляючи свої незмінні окуляри. Його магічний фон сьогодні особливо напружений — він весь ранок вивчав залишкові сліди магії в саду.

— Адріане, — він кладе руку мені на плече і нахиляється до самого вуха. — Є одна деталь, про яку я не встиг тобі сказати. Я закінчив аналіз того туману, в якому вона зникла.

Я нарешті відриваюся від споглядання карет і різко повертаюся до нього.

— І?

— Вона була не просто під маскою, — Каспіан каже це зовсім тихо, щоб цікаві вуха гвардійців не впіймали жодного слова. — Вона була під личиною. Складною, багатошаровою ілюзією, яка змінює не лише колір очей чи волосся, а й саму структуру рис обличчя. Те, що ти бачив у саду — не її справжня зовнішність.

Повітря в моїх легенях ніби стає льодом. Я завмираю.

— Що це означає?

— Це означає, що ти не впізнаєш її обличчя, навіть якщо зіткнешся з нею ніс до носа в бальній залі. Вона виглядає зовсім інакше. Більше того, вона — сильна магиня, якщо змогла тримати таку личину так довго і природно.

Я знову повертаюся до площі, де слуги вже розвантажують валізи. Тепер натовп дівчат здається мені лабіринтом, у якому кожна стіна — обман.

— Значить, я шукаю привида, — шепочу я, відчуваючи, як азарт, змішаний із гнівом, закипає в крові. — Вона знала. Вона знала, що я її не знайду. «Молися, щоб принц обрав іншу»… Тепер ці слова звучать як насмішка.

Я згадую кожну секунду нашої розмови. Її зневагу до «золотих лосинів», її сміх, її зухвалу відвертість. Якщо вона так сильно хоче, щоб я її не помітив — вона зробить усе можливе. Вона сховається за образом найсірішої, найнуднішої істоти на цьому Відборі. Або, навпаки, стане настільки огидною в поведінці, що я сам захочу виставити її за двері.

— Знаєш, друже, — я повільно розправляю манжети свого камзола, і на моєму обличчі з’являється та сама посмішка, яку так бояться мої вороги на полі бою. — Це навіть цікавіше. Якщо я не можу довіряти своїм очам, я буду довіряти своїй магії та своєму чуттю.

— Який план? — запитує Каспіан, ледь помітно всміхаючись у відповідь.

— Я шукатиму ту, яка буде найбільше мене уникати. Ту, яка не намагатиметься мені сподобатися. Ту, чиї очі будуть кричати про вогонь, навіть якщо губи шепотітимуть нудні дурниці. Вона тут, я відчуваю це. Вона прийшла в мою пастку, думаючи, що вона — мисливець.

Я роблю крок назад від перил, розвертаюся до зали й прямую до виходу з балкона. Придворні миттєво затихають, розступаючись переді мною.

Полювання починається. І цього разу, Еліано, туман тебе не врятує.

— Підготуй списки учасниць, — кидаю я через плече. — Я хочу знати про кожну все: від її магічного потенціалу до кольору стрічок на її дитячих сукнях. Гра починається прямо зараз.