27.

- Брате Доменіку, відведи леді Мойру в жіночі покої, - від почутого я миттю отямилася, й, розплющивши очі, побачила поряд із собою ченця у чорній рясі, той стояв, низько схиливши голову й перебирав у пальцях чотки, від його постаті віяло небезпекою.

 Великий Магістр тим часом швидко віддалявся, я лиш встигла помітити сяйво пера в його руці, а потім за вигином коридору зникли широкі плечі, немов крила великого птаха, метнулися поли плаща.

Глибоко вдихнувши, я хапливо підсмикнула сукню, притримуючи її тремтячими пальцями.

Моє обличчя палало від сорому, хотілося водночас плакати та кричати від відчаю, я відчувала злість – на лорда Крайса й на себе, що піддалася його дивним чарам.

- Ваша лялька, леді  Мойро, - ледь хриплуватим голосом пробурмотів чернець, простягаючи мені геть непотрібну річ, що нагадувала про невиконане доручення, про мою зраду пані Ангелці.

Бо те, що щойно тут відбулося, нагадувало про злочин – якась невідома сила позбиткувалася над моєю володаркою, поставивши на її місце мене, скромну служницю, її тінь.

На щастя, я хоча б не встигла поєднатися з її коханцем нерозривним зв’язком, бо могло бути й таке – син лорда Крайса не бачив мого обличчя під вуаллю, а амулет на шиї ввів усіх в оману.

- Дякую, - відчуваючи радше провину, ніж радість тримати ляльку в руках, я все ж її забрала, бо невже ця іграшка й справді була причетною до того, що сталося.

- Йдіть за мною, - чернець дбайливо накинув на мої плечі плаща, підбитого м'яким хутром, мов ненароком обхопивши мене м’якими обіймами, зовсім не обережно торкнувшись мого тіла; на якусь мить я відчула тепло та збудливий запах молодого чоловіка.

Стрепенувшись, я метнула здивований погляд в його обличчя, проте воно було надійно сховане під низько опущеним каптуром – лише вуста поблажливо всміхалися.

- Гаразд, - протягнула я, стенувши плечима та, притримуючи однією рукою розщібнуту на грудях чужу сукню, іншою притискаючи до себе ганчір’яну подобу Жамб Кремселя, рушила у напрямку своєї нової долі.

- Гм… леді Мойра, - тихенько бурмотіла я собі під ніс, аби хоча б якось спробувати втриматися за реальність.

 Чіткі чоловічі кроки поряд та затишність одягу допомогли мені заспокоїтися. Поступово розслабившись, я зав'язала на грудях шнурівку, накинула на голову широкий капюшон та почувалася вже досить впевнено.

Коридор поступово піднімався вгору, стіни світлішали, подекуди з’явилися вікна із кольоровими вітражами замість звичайного скла, жодних потвор під ногами - й нарешті ми вийшли на вулицю.

Дивно, як я сприймала час: здалося, що від тієї миті, коли я прокинулася й побачила сестру Беатріц, минула хіба година, ну, ще півгодини ми із ченцем витратили на шлях, але ж за дверима був ранок! Я опинилася у центрі знайомого міста, й стояла тепер на одній із вулиць, які пролягали у бік головного міського храму, що височів тепер переді мною, сяючи золотом бань.

На кам’яній ратуші забамкав дзвін, я відрахувала шість ударів. Озирнулася на будинок, із дверей якого вийшла. Насправді це був тільки винний погріб - низька кам'яна споруда, обплутана витким плющем, із широкою кованою брамою та непримітною хвірткою у ній.

Могутнє плече ченця було зовсім поряд, це трохи мене бентежило.

- Брате Домініку, - згадавши його ім’я та уникаючи прямого погляду, дивлячись кудись понад дахами, стримано звернулася я, - мені потрібно повернутися додому, до моєї пані.

- Це неможливо, - з-під низько опущеного каптура долинуло приглушене гарчання, у складених на животі пальцях я помітила чотки із чорними блискучими намистинами.

- Немає нічого неможливого!

Із насолодою вдихаючи прохолодне вранішнє повітря, я наче прокидалася зі сну, а все, що сталося зі мною цієї ночі, тепер видавалося лишень чудернацьким маренням.

- Леді Мойро, я маю наказ супроводити вас до будинку лорда Валеріуса Гарбс Крайса, - буркнув чернець. - Ходімо за мною.

- Оце вже ні! - помічаючи на вулиці городян, я вирішила будь-що наполягати на своєму, бо хто мав би мене тут спиняти?

 Якщо чернець застосує силу, то я кричатиму, вирішила я. Бо навряд чи він захотів би привертати до себе зайву увагу.

- Ходімо зі мною, - чотки зникли, натомість долоня потягнулася до мого ліктя.

- Не за своєю волею я опинилася у тому сумнівному місці, але тепер можу піти! – зухвало вигукнула я. - Дорогу знайду сама. Бувай. Дякую, що вивів із підземелля.

Весело підморгнувши ченцеві, я скинула із голови капюшон, розправила плечі й, стріпнувши волоссям, пасмами прикрила кінчики гострих вух, різко повернулася у інший бік, маючи твердий намір піти й не повертатися.

Аж раптом відчула на своєму лікті залізну хватку.