21.

- Леді, де ваша сукня, де вуаль? Де ваші речі? – почула над головою й повільно розплющила повіки, роззирнулася.

- Ви хто? – спитала я, дивуючись силі свого голосу, бо зазвичай після сну я трохи охрипала.

- Сестра Беатріц до ваших послуг, леді. Я бачу на вашій шиї священний амулет. Але ви з’явилися без супроводу, без речей?

- У мене є лялька, - насправді, це не було відповіддю на питання, а радше нісенітниця.

- Тобто… лялька?

Я почувалася чудово, гарно пам’ятала свою розмову із ченцем, навіть смак напою, проте не розуміла, чого від мене потрібно цій дивній жінці, що стояла поряд із ліжком, нижня частина її обличчя була прихована під щільним серпанком, ніс, мабуть, був занадто плаский, а очі трохи розкосі й химерно видовжені вгору, немов у мене.

- Ви хочете з’явитися на посвяту в своєму одязі, чи вам запропонувати сукню для ритуалу? Ви маєте достойний серпанок?

Я ще раз обвела поглядом кімнату – тут геть нічого не змінилося, проте я відчувала, що зміни настають в моєму житті, та ще й занадто стрімко, і це мене лякало.

- Котра тепер година? – замість відповісти жінці, спитала я.

- За чверть буде північ.

- Що?!..

Відчувши, як у груди вдарила потужна хвиля неспокою, я різко сіла та видихнула із себе усе повітря.

Все, моя пані мене не дочекалася, жахнулась я й подумала про те, що можу втратити її навіки – мою пані Ангелку, найдорожчу для мене людину, єдину мою радість та світло у цьому житті, зміст мого життя. Бо якщо вона поїхала без мене… то чи повернеться до пана Марчіна? А що коли ми попрощалися назавжди і я більше ніколи не побачу аквамаринових очей, не почую солодкий голос?

Та ні, вона має забрати статки, розпорядитися майном, якось вирішити господарські питання! Та й, врешті, я й справді маю на грудях амулет, дуже дорогу для пані річ, вона обов’язково за нею повернеться, і я знову буду поруч.

Я ледве змогла зробити вдих.

- Мені потрібно йти, мерщій… - зіскакуючи з ліжка та притискаючи до себе ляльку, я кинулася бігти до дверей. – Мені потрібно повернутися до палацу.

Випередивши мене, сестра Беатріц перепинила шлях, закривши собою вихід.

- Ви не можете зараз нікуди йти, північ близько, вже все готове до посвяти, - сухим скрипучим голосом зашепотіла вона. Потім тричі стукнула кулаком у двері, ті провалилися, впускаючи до кімнати ченця. На простягнутих руках він тримав пакунок. Мовчки його забравши, сестра Беатріц притиснула мене до стіни. – Я допоможу переодягнутися, ні про що не хвилюйтеся.

Ця жінка була дуже вправна, бо за якусь мить увесь мій одяг безформною купою лежав біля ніг, а вона защібала на моїх грудях гачки корсета. Ще за хвилину я розправляла тремтячими пальцями довгий гіпюровий поділ темно-синьої сукні, надітої поверх криваво-червоної шовкової спідниці, а жінка, витягнувши із зачіски гребінь, розплітала мою косу. Довге густе волосся упало мені за плечі.

- Ви не розумієте, - я марно намагалася пручатись, - сталася якась прикра помилка, бо я не та, за кого ви мене маєте, навіть цей одяг не по мені.

- Справді, сукня трохи закоротка, але обсмикаймо спідницю… о, так набагато краще.

- І я ніяка не леді.

- Тепер фата, - на моє волосся упав темно-синій серпанок, повністю закривши обличчя, потім голову стиснула діадема. – Тримайте міцно, - сестра Беатріц тицьнула мені щось прохолодне й ковзке у руку. – Свою ляльку теж візьмете з собою?

- Так… - у моїй долоні була свічка.

Я почула тихе клацання – і в обличчя дмухнула вогкість підвалу, у ніздрях закрутило від запаху спаленої трави та воску; шурхіт безлічі кроків нагадав той час, коли я ще була дитиною, лежала вранці в ліжку і відчувала рух натовпу у бік базару.

- За три хвилини північ, - цей голос належав молодому та дужому чоловікові.

- Ми вже йдемо.