20.

 Отямилася в незнайомій кімнаті, тьмяно освітленій єдиним світлом від ліхтаря, в якому стриміла свічка. Я лежала на високому ліжку, вкритому хутром, під головою була подушка, поряд на стільчику сидів чоловік у чорній чернечій рясі, його спина низько схилилася, тонкі пальці із довгими нігтями перебирали чотки, обличчя прикривав каптур, з-під якого долинало монотонне бурмотіння.

- Де це я? Хто ви такий? – потираючи забитий лоб, несміло спитала я, підводячись на ліжку та помічаючи поряд із собою ляльку.

Цю ляльку я шила день, ніч та ще й ранок, спочатку формуючи тіло, підбираючи для нього тканину з льону, яку пофарбувала заваркою від чаю, так що вона й справді була схожою на справжню людську шкіру. Потім я вишила на обличчі очі, вставивши у чорні зіниці намистини та затягнувши так, аби було схоже на пана Марчіна, кущисті брови зі шматочків хутра куниці, опуклий ніс, якого я прилаштувала просто поміж очей, вирізала рота на нашила зі зворотного боку шмат червоного шовку. Сорочку пошила із рукава майже заношеної чоловічої блузи, штани – також колись належали чоловікові моєї пані, я використала для ляльки кишеню, волосся зробила дрібненькими стібками, напхала всередину клоччя – і магічна подоба готова.

Мені дуже сподобався мій витвір, і навіть шкода було, аби чаклунка його не спалила, тож побачивши іграшку, я неабияк зраділа, що хоч хтось знайомий тепер був поряд зі мною.

Вмить у пам’яті зринув наказ пані Ангелки – повернутися потрібно за годину.

Я запитально поглянула на мовчазного ченця, який продовжував своє бурмотіння, не звертаючи на мене жодної уваги.

- Гей, ти хто? Мені потрібно йти, - я швидко зіскочила із ліжка, притискаючи ляльку до грудей. Й відразу ж скривилася – голова ще трохи боліла.

- За вами невдовзі прийдуть, не поспішайте, - рука потягнулася до низького столу, взяла кришталеву склянку. – Ось краще випийте зілля, воно допоможе легко перебути цю ніч.

- Що?.. Втім, не завадить, - взявши напій, я повільно зробила один ковток. Зілля було гірке, проте мало приємний аромат, а ще після ягід мене мучила страшенна спрага, і я допила все, до останньої краплі.

- Тепер, леді, лягайте, я ще не встиг дочитати замовлянь.

- Гм… Леді? Немає мені коли лежати, - зітхнула я, помічаючи, як троїться в очах, а голова йде обертом, язик чомусь почав заплітатися. – Мушу повертатися до півночі. Дякую, що допомогли, але тепер проведіть мене, будь ласка. Хатинка лісової чаклунки десь поблизу?

- Ляжте, - на мене з-під каптура зблиснули два розкосих ока, і я встигла помітити темний кінчик носа та дивні смуги по блідих щоках. – За вами прийдуть, - чернець підвівся.

- Хто за мною прийде? – а я таки добряче втомилася.

Я сіла на ліжку, вирішуючи: трішки відпочину, нехай зілля зробить своє, а коли полегшає - мерщій бігтиму, куди мені належить.

Мабуть, доведеться ляльку сховати в якомусь дуплі, думала я, або викинути, скажу пані, що чаклунка усе зробила, як слід, а далі… невже зілля допомагало? Ось і цей обряд - якщо не допоможе, то я ні в чому не винна, так вже сталося. Мені головне повернутися вчасно. Хоч би не спізнитися.

- Лягайте, я мушу чатувати поряд ще півгодини.

- Нічого ти не мусиш!

- Ви з’явилися занадто рано, меса ще не почалася, але я можу прочитати вам щось із писань великого алхіміка та астронома Хайсе Нока. Бажаєте про закляття? Або розмірковування про час. Чи оповідь про повернення у тіло після нічних мандрів? Польоти уві сні?

- Щось мені недобре після твого напою, - хоч як я поривалася, щоб підвестися, проте мої ноги потерпли, а світ довкола крутився дзиґою.

- Кілька хвилин – і минеться, якщо вдасться заснути – ці півгодини замінять собою ніч цілющого сну.

- Гаразд…

 Я лягла та прикрила повіки, із моїх очей потекли сльози – я зрозуміла, що втрапила в страшну халепу, мабуть, через удар головою об стовбур, я втратила свідомість, і якийсь самітник – ще й кіт! - підібрав та доправив мене до своєї печери. Хоча… на убогу печеру ця кімната геть не була схожа, хіба лишень самітники із обителі тільки так і живуть, можливо, їм допомагає якийсь заможний покровитель, як-от пані Ангелка - Мощавському монастирю.

Як би там не сталося, але тепер я була неспроможна виконати завдання моєї пані, я навіть не розуміла, як довго лежала у цій печері, можливо, вже кілька днів. Але – хто це має за мною прийти?

Що як пані Ангелка? Від цієї думки я трохи заспокоїлася, бо й справді, не дочекавшись мого повернення, вона могла відправити когось на пошуки, а потім узяти з собою до каплиці…

Мине якихось півгодини – і я зустрінуся зі своєю пані, ми знову будемо разом, вона нізащо мене не залишить.

Заспокоєна такими думками, із посмішкою на вустах я відключилася.