19.

 Крізь ліс я знала дві дороги. Перша вела до міста, друга петляла по ярах та закінчувалася відразу біля урвища. Але ще була стежка навпростець, що вела до чаклунки. По ній я й побігла, минаючи колючі кущі ожини та перестрибуючи через каміння.

Насправді, я дуже хотіла їсти, бо від обіду не мала в роті й різки, і коли побачила перед собою витке стебло, густо заліплене темно-синіми ягодами, на кілька хвилин спинилася, аби поласувати солодким, потім захотіла води.

Я пам’ятала, що перед хатиною чаклунки була криниця, проте я вже почула джерело, яке жебоніло недалеко від стежки, потрібно було звернути та пройти кілька кроків у бік старезного дуба, що я й зробила.

Насувалися густі сутінки, присівши на гладенькому корінні, я замилувалася на велетенський червоний диск повного місяця, що повільно підіймався на сході.

Аж раптом хтось підійшов ззаду та поклав на моє плече руку.

- Сходить червоний місяць, пані, - почула хрипкий чоловічий голос й завмерла від жаху.

- Так, це ніч повномісяччя, - пробурмотіла я.

Це прозвучало як перегук вартових: умовне питання та відповідь-пароль. Саме так.

- Хоч ви й зарано прийшли, але на вас чекають.

Я раптом пригадала про амулет, який мав би мене оберігати й, вхопивши його в долоню, навіщось піднесла вгору, не озираючись.

- Так, я бачу, ходімо.

- Мабуть, ви помилилися, бо це не я… Тобто, я не домовлялася ні з ким про зустріч, мені слід поспішати, - я нарешті схаменулася, й, хутко схопившись на ноги, кинулася бігти, але перечепилася об корінь і, полетівши вперед, боляче вдарилася лобом об стовбур.

- Ви поранилися? – були останні слова, які я почула перед тим, як втратити свідомість. Мій погляд заволокло туманом, мигнула неясна тінь – і я поринула в глибоке забуття.