15

   Його ніздрі затремтіли, як у дикого звіра, який відчув здобич. Він голосно втягував повітря і з кожним зітханням все більше скидався на хижака.                                                                                                   

   — Сенаторе Ґарн, — пропищала я подібно до вівці, відданої в жертву.                                               

   Але хіба не так воно й було? Хіба ж я не жертва? Ось тільки не йому. Не сенатору я призначена, а богу пустирищ. І ця думка зрадила мені впевненості.                                                                            

   — Сенаторе Ґарн, — сказала я голосніше, — ви лякаєте мене.                                                          

   У відповідь на мої слова чоловік ледь помітно смикнувся. Наче я його вдарила. Ніби опритомнівши, він струснув головою і став набувати більш звичного мені вигляду.                                                        

   — Лякаю, — повторив він глухо, ніби не вірив тому, що почув. — Прошу мене пробачити, Ташо. — Олександр схилив голову, — поряд з вами я забуваю, наскільки ви ще молоді та невинні.                 

   І знову глянув на мене. Тепер його вигляд не лякав. А очі набули звичайного кольору крові, що застигає. Ось тільки погляд його обпалив мене настільки, що раптом стало нестерпно спекотно. Я відчула, як кров прилинула до щік, і робити вдихи стало важче. Та що зі мною не так? Чому в компанії цього чоловіка мені то холодно, то спекотно? То страшно, то спокійно? Чому мені хочеться втекти від нього подалі й ось уже через секунду притулитися до його широких грудей у ​​пошуках захисту?          

   Але я, звісно, собі цього не дозволю. Ні того, ні іншого. Негоже добропорядним дівчатам кидатися на шию чоловікові та шепотіти про свої страхи. Навіть якщо він найвпливовіший сенатор. Навіть якщо до божевілля привабливий. Навіть якщо від його близькості тремтять коліна.                                             

   — То ви приймаєте мій подарунок? — запитав з усмішкою Олександр.                                                  

   Ну ось, будь ласка! Налякав, а тепер стоїть і потішається з мене.                                                         

   — Ні, — я протестуче похитала головою.                                                                                                  

   — Тоді я заберу його, — підозріло швидко погодився гість. — Але в обмін на щось.                           

   А ось і каверза.                                                                                                                                                

   — Що ж? — запитала я, намагаючись не дивитися, як людина піднімається з колін.                             

   Вона почала рухатися, і від того її серце забилося швидше, нагріваючи тіло і доносячи до мене дивовижний запах чогось забороненого, але при цьому чарівного.                                                              

   — Потіште цікавість старого вампіра, — не став тягнути Олександр. — Приходьте сьогодні на північну трапезу до мого дому і скажіть те, про що хотіли попросити.