Тінь твоєї поруки

Марш-кидок до старих каменоломень перетворився на випробування на витривалість. Кілька годин загін ішов у задушливому, липкому напівмороці, петляючи кам’янистими струмками, щоб збити слід для погоні. Кіннота Гракха йшла в ар’єргарді, а дикі Рагнара, включно з чуткою Ліккою та похмурим Торном, живим ланцюгом розтягнулися по флангах, контролюючи кожен шелест дня, що згасав.
Що ближче вони підходили до гірського масиву, то важчим ставало повітря. Коні нервували, переступаючи копитами, а рядами воїнів поповз беззвітний, тиснучий страх. Дорога звужувалася, змушуючи подорожніх притискатися одне до одного.
Коня Зорна несподівано повело в бік Каліди. Він не встиг вчасно натягнути повіддя, і їхні коліна жорстко зіткнулися.
— Так буває, коли рештки сил витрачаєш на сарказм, — пробурчала Обрана. — Вже й конем керувати не можеш.
Вона з тривогою зазирнула в потьмянілі карі очі мага. Зорн спробував гордо розправити плечі, але й так уже сидів у сідлі неприродно прямо, наче проковтнув власний посох. Гординя та зверхність утримували його від падіння, але не могли приховати болю, що затаївся в глибині погляду.
— Не зваблюйся, люба, — він спробував видавити подобу поблажливої посмішки, — мій сарказм підживлюється не магією, а спостереженнями за тим, як інші нераціонально витрачають енергію на безглузді почуття.
Каліда на мить приплющила очі й глибоко зітхнула, придушуючи бажання власноруч вибити його із сідла.
— Раціональний ти мій, — її голос звучав із тихою вкрадливістю, що змусила Брана скоситися на книжника з побоюванням за його безпеку. — Якщо весь секрет збереження енергії полягає в тому, щоб не витрачати її на почуття, то ти б точно не потребував ні їжі, ні сну, ні простого відпочинку.
— Останні кілька днів рівно так і відбувається, — кивнув Зорн. — І кінь веде не від моєї слабкості... Скажи, тобі затишно тут, люба?
— Смієшся? Що може бути затишного в цьому згубному, продуваному всіма вітрами місці? — На підтвердження цих слів її власний кінь збився з кроку і нервово сіпнув головою.
— Ліс тут і справді недобрий, — подав голос Рагнар, що йшов поруч. — Мій народ не полює в цій гущавині.
— Здається, що навіть каміння спостерігає за нами, — зіщулилася Лікка.
Вона з тривогою вдивлялася в переплетення підліска. Дика однією рукою вхопилася за стремено Каліди, а іншу поклала на руків’я свого короткого, широкого меча. Загальний беззвітний страх перед чимось невидимим, що причаїлося в густому сірому сутінку лісу, несподівано примирив перевертнів і коней. Усе живе тиснулося до центру того, що залишилося від старого тракту.
— Усе так погано? — Зорн коротко, надтріснуто розсміявся. — Насправді ліс тут уже не такий густий, скелі затуляють нас від вітру, і шлях що далі, то ширший і рівніший.
Каліда нахмурилася і озирнулася. Масив лісу справді значно порідшав, листяні дерева майже зникли, поступившись місцем стрункому сосновому бору. Дорога насправді була не настільки кам’янистою, щоб коні раз у раз перечіпалися, сповільнюючи просування, і достатньо просторою, щоб подорожні не збивалися в купу. Але найнеприємніша новина полягала в тому, що навіть дозор диких тепер супроводжував загін лише за кілька метрів, не забезпечуючи необхідного захисту.
— Що відбувається? — Обрана знову повернулася до втомленої, але задоволеної фізіономії мага.
— «Щит відрази», — всміхнувся той і додав менторським тоном: — Бачиш, не обов’язково будувати непорушні стіни, влаштовувати підступні пастки й виставляти потужні магічні бар’єри. Набагато ефективніше м’яко переконати подорожнього, що йти далі — ідея не просто погана, а небезпечна для життя, і краще терміново знайти обхідний шлях. Що далі, то безпечніше. Старий добрий страх — помічник безплатний і безвідмовний. Ми наближаємося до входу у виробки, люба.
— Мило, — скептично промовила Каліда. — Отже, що ближче ми підходитимемо, то більше жаху наганятимуть заклинання?
Зорн приклав руку до грудей і злегка вклонився, явно пишаючись роботою магів Цитаделі.
— А чи не здається тобі, любий, що в результаті ми опинимося затиснуті між власним жахом і Інквізиторами, що наступають на п’яти? — її голос втратив м’якість і хльоснув мага крижаною злістю. — У них, якщо ти забув, теж є маги, які не стануть глузливо спостерігати за дією якихось там щитів. Зроби з цим щось і швидко! Якщо Світлі помітять хоча б потилицю останнього дикого, що входить у шахти, ці печери стануть нашою могилою.
Маска самовпевненості миттєво тріснула і сповзла з обличчя книжника. Він став центром уваги всіх, хто чув їхню розмову. Бран дивився, не приховуючи насмішки, Рагнар похитав головою, зміцнившись у думці, що книжники часто страждають від власної заумі, Гракх обернувся на нього з поглядом, що обіцяв відправити мага рядовим у дозор, і навіть Лікка дозволила собі тінь сумніву в його всемогутності.
Минали хвилини, але нічого не змінювалося. Зорн сидів, не зводячи очей зі скель, стискаючи посох, чиє навершя із зеленого каменю світилося тьмяним, ледь помітним вогнем. Його спина втратила удавану прямоту, плечі опустилися. Цього разу Каліда навмисно спрямувала свого коня впритул до коня Зорна. Вона взяла мага за передпліччя і смикнула до себе, шиплячи прямо у вухо:
— Ти ж не можеш, так? — Зорн опустив погляд. Його очі, позбавлені магічної чорноти, здавалися незвично беззахисними. Каліда сильніше зім’яла тканину його камзола. — Так важко попросити про допомогу?
— Якщо я заберу твою енергію, — прошепотів маг, і його голос зрадливо здригнувся, — ти теж вигориш, і загін залишиться взагалі без магічного захисту.
— Брешеш, — відрізала Обрана. — Ти боїшся, що не впораєшся з цією міццю і вона закінчить те, що почала у форпості — вб’є тебе.
Зорн сіпнувся, наче від удару, але Каліда продовжувала утримувати його на місці так, що їхні обличчя майже торкалися.
— Мені теж не усміхається залишитися без свого бісячого мага, любий, тому не бери цю силу.
Вона відпустила книжника, рішуче стягнула рукавичку і простягнула йому руку.
— Направ її.
Не залишаючи йому часу на роздуми, Каліда потягнулася до звичного теплого мороку, що дрімав глибоко в грудях. Безцеремонно, господарським стусаном вона розбудила цього древнього звіра і відчула жарливу хвилю, що метнулася по венах до долонь. Зорн поспіхом зняв рукавичку і ледь встиг сплести пальці зі своїми, перш ніж очі Обраної остаточно втратили свій природний колір, перетворившись на уламки обсидіану.
— Божевільна, — з переляканим захопленням видихнув він.
— Більше раціональності, любий, — обсмикнула його Каліда і тут же усвідомила безглуздість свого зауваження.
Ментальний зв’язок не залишив каменя на камені від фасаду його зухвалої байдужості, оголивши щиру людську тугу за цією близькістю без меж. В очах мага вона побачила відображення власних розпатланих почуттів і посилила тиск на його долоню. Хтось мав першим згадати про світ, що застиг за межами безмовного жесту.
— Ми не зніматимемо заклинання повністю, — хрипко промовив Зорн, порушуючи тишу. — Зробимо коридор. Не чіпай дику енергію, тут потрібна розважлива воля Цитаделі.
Маг перетворився на поводиря її сліпої моці. Обережно виправляючи нитки заклинань, він використовував тінь тієї кривавої поруки, що пов’язувала їх у Гнилій Гаті, балансуючи свідомістю на краю безодні, з якої за книжником невідступно стежили п’ять неприручених іскор її єства.
Зорн діяв із благоговійною бережливістю ювеліра, у чиїх руках опинився унікальний необроблений алмаз. Він майстерно перекроював полотно «Щита відрази», спочатку лише злегка торкаючись пульсуючого мороку. Але, зустрівши гаряче, спокійне прийняття замість ярої відсічі, маг швидко втратив розсудливість, зачерпнувши з цього джерела повною пригорщею і задихнувшись від захоплення. Збоку їхня пара виглядала по-справжньому моторошно. Обоє застигли, сковані замком долонь, з відсторонено-беземоційними обличчями та магічним штормом у погляді.
Повітря навколо них ущільнилося, підернулося здибленим маревом, яке невловимо стрімким потоком хлинуло вздовж дороги до скель. У цьому коридорі спало заціпеніння навіяного жаху, і попереду перед загоном чітко проступили досі приховані виробки: занедбана, обвалена каменоломня. Величезні брили сірого граніту, завалені пухким, підталим снігом. Зверху — нагромадження повалених сосен і колючого чагарнику. Дорога забирала правіше, не до парадних воріт, а до вузької, непримітної ущелини, яка більше скидалася на лігво великого звіра.
— Вперед! — скомандувала Каліда низьким, глухим голосом, під стать суворій силі, що розпирала грудну клітку зсередини.
Гракх і Рагнар подхопили її наказ, але напівкровки загону й перевертні не потребували того, щоб їх підганяли. Майже суевірний страх перед Обраною та її магом диктував беззаперечний послух.
Каліда відчувала, як вени наливаються чорнотою під блідою шкірою рук. Гребля волі ледь стримувала цей потік; він уже торкнувся кінчиків пальців мага, проступивши чорнильними капілярами, і рвався далі, до його серця.
Бран, проїжджаючи повз, затримав на них довгий погляд. Він бачив сплетені долоні, бачив тремтіння книжника і відчайдушну спробу Каліди захистити його. Дикий стиснув повіддя до скрипу в шкіряних рукавичках, болісно відчуваючи свою безпорадність.
— Швидше! — крикнула Обрана, не озираючись. Бран не підкорився.
Щойно останній замикаючий дозорний диких зник у кам’яному розломі, Каліда спробувала висмикнути руку. Маг не відпустив. З несподіваною силою, все так само не відриваючи від неї темніючих очей, Зорн потягнув Каліду на себе. Він надто довго вдивлявся в цю безодню і тепер пристрасно бажав стати її частиною. До повного розчинення і забуття.
Сокрушливий удар перевертня вибив мага із сідла, розриваючи зв’язок. Він упав у місиво підталого снігу й крижаної води. Миттєво прийшовши до тями, Зорн жадібно хапав ротом настояне на ароматі мокрої землі та торішньої прелі повітря.
— Допоможи йому, Бране! — Каліда перехопила повіддя коня мага. — Мені не можна зараз до нього торкатися.
Вони останніми протиснулися через вузький прохід, стіни якого вкривала кірка намерзлого льоду. Одночасно з цим рухнув «Щит відрази», відсікаючи ледь чутний дзвін заліза і стукіт копит по камінню. Інквізитори вийшли до поріділого лісу, але магічний захист навалився на переслідувачів усім своїм ілюзорним кошмаром, приховуючи сліди втікачів.