Розділ 5

Сьогодні видався напрочуд теплий ранок. Сонце ще не зійшло, але небо на сході вже почало забарвлюватися в багряний колір. Напівсонна варта преспокійно випускає мене за ворота міста, але навздогін мені все ж летить напутнє: «Будьте обережні, міс Емі» від Дженсена.

Безтурботно махаю їм рукою і прямую в бік лісу.

Сьогодні вдосвіта я маю зібрати квіти расатки — маленькі жовті дзвіночки, які розпускаються зі сходом сонця. Галявина з расатками за десять хвилин ходи, і треба поспішати, поки сонце не зійшло.

Расатка — дивовижна рослина. З неї можна заварювати ароматний тонізуючий чай ― мені він, до прикладу, з успіхом заміняє каву, якої тут і близько немає. А от відвар листя допомагає від кашлю, перевірено на моїй непосидючій доньці, яка примудрилася промочити ноги на прогулянці й заробити застуду. Концентрованим соком стебел закапують ніс для лікування ринітів, спиртовий настій добре промиває, знезаражує та загоює рани, а кореневища використовують для приготування ліків від кольок.

Просто незамінна квітка, тільки збирати її важко. Спробуй-но знайди, де ці жовті дзвіночки цвітуть, бо вони вельми вибагливі до місця зростання, температури та ґрунту. А вже коли знайшов, то будь готовий рано-вранці встати і чимчикувати в це саме місце, бо цілющі властивості расатки зберігаються, тільки якщо її збирати в короткі кілька десятків хвилин, коли сходить сонце. А щойно його червоний диск повністю вирине з-за горизонту, можна більше не старатися. Квіти як квіти. Хіба що красиві.

На галявину я приходжу вчасно і маленькою лопаткою одразу ж викопую кілька кущиків расаток. Думаю, п'яти штук цілком вистачить. Решту рослин починаю зрізати ножем. Мені треба по вінця наповнити ними кошик.

Вже місяць як ми з Єською живемо в цьому світі й потихеньку звикаємо до його особливостей. Ніколи не думала, що стільки всього треба засвоїти. Те, що ми найчастіше сприймаємо як належне і ледь не з пелюшок знаємо, мені тут доводиться вчити. Навіть, як звертатися до незнайомих людей. До кого «майстре», до кого «сер», чому я «міс», а Марі — «містрис». А гроші? Довелося визубрити нову валюту, міри довжини та ваги.

Іноді я думала, що в житті з таким не впораюся і буду вічно плутати, але з часом звикла. Коли користуєшся цим щодня, все приходить само собою.

Єсенія взагалі швидко влилася в місцевий побут, і тутешні дітлахи із задоволенням прийняли її до свого гурту. Спочатку мені було страшно відпускати доньку, побоюючись, що вона нас ненароком може видати, але сидіти відлюдниками — теж не варіант. Це збоку виглядає ще підозріліше. Тим паче, що Сеня поки вельми успішно справлялася з роллю охоронниці таємниці, принаймні я жодного разу не чула, щоб вона згадувала про наш світ.

Амадеус мене швидко взяв в обіг і заходився навчати особливостей своєї професії. Поки що я всю роботу робила під його невсипущим наглядом, але з кожним разом помилок ставало все менше і менше, а якість — вищою.

Аптекар тут — це і терапевт, і фармацевт, і продавець, і травник. Стільки всього доводилося дізнатися й засвоїти: наприклад, ті ж самі рослини та їхні властивості, рецепти, інгредієнти відварів і мікстур. Але робота мені подобалася.

А не подобалася мені тут нечисть, якої чимало водилося по всіх околицях. І нечисть ця була від цілком невинної капості до вельми небезпечних моторошних істот, вінцем яких були ликаси на пару з бездушними.

Звідки прийшли ці самі ликаси, ніхто не знав. Можливо, звідкись із-за ущелини. Можливо, це були моторошні породження темряви або прибульці з паралельного світу. Та це й не важливо. Вони просто з'явилися, і почався хаос.

Варто було хоча б раз цій нечисті вп'ястися своїми огидними іклами в живу плоть, як ця людина через кілька днів перетворювалася на бездушного. Кохані, діти, онуки, батьки, бабусі й дідусі ставали небезпечними та безжальними вбивцями. Недуга поширювалася швидко. Почалася паніка. Люди перестали вірити одне одному, замикалися в будинках, не виходили за межі свого населеного пункту. І якщо в селах іще виживали, то в містах почався голод.

Маги королівства кинули всі сили, щоб зупинити цю напасть, яка невідворотною пошестю розросталася країною. А поки сильні цього світу думали, простий люд ішов на війну. На завідомо програшну війну, щоб відтягнути неминуче і спробувати захистити своїх дружин та дітей від полчищ бездушних потвор.

Саме під час цієї війни молодий аптекар, який служив лікарем в одній із військових частин, і зустрів красуню Маріен, коли їх занесло в далекий і нікому не відомий Торн, де військо бездушних було особливо численним.

Торн вистояв, а з ним і графство Суррі; надійшла довгоочікувана допомога від королівських магів, які нарешті придумали, як розв'язати проблему, і поставили магічний заслін у місцях прориву межі між світами. І якби не теперішній король Деймон ан Ріель, який молодим хлопчиськом тоді зійшов на трон і швидко прибрав кермо влади у свою міцну руку, то Алігії могло б уже й не бути, бо його попередник до останнього вдавав, що загроза, яка нависла над королівством, не така вже й страшна, як вважає народ.

Тільки от останнім часом знову виття ликасів лунає все частіше й частіше, і раз у раз трапляються дрібні прориви, а потвори вириваються на землі Алігії.

Наше місто успішно захищене кам'яними мурами, за які немає доступу огидним чудовиськам, головне — не залишатися за їхніми межами, коли настає вовча ніч. Це правило знає кожен малюк, та й я швидко засвоїла, як тут не засвоїти? А щойно ця сама ніч настає, корпус магів, який є в кожному місті, вирушає до епіцентру прориву і знову запечатує його.

Я повністю встигаю наповнити кошик і тепер просто милуюся околицями, відпочиваючи від справ. Ліс живе своїм власним багатоликим і цікавим життям, а якщо сидіти тихо, майже не ворушачись, то цілком можливо підглянути за його прихованими для неуважного ока гранями.

Ось маленький кролик, кумедно ворушачи рожевим носиком, щось винюхує в траві, а он полівка вибралася з нірки і сірою тінню ковзнула між розлапистих кущів ревеню, просто біля ноги зеленою блискавкою прошмигнула ящірка. Навіть і не віриться, що за всією цією благодатною та умиротвореною картиною ховається огидний виворіт.