Глава 6

Збентежена дівчина, затамувавши подих, недовірливо вдивилася в його силует, гадаючи, куди це поділася його ворожість.

— Навіть боюся вникати. Страшно остаточно зламати собі мозок.

— У світі багато нерозгаданих таємниць, — у голосі Мікеля пробився смуток. — Наприклад, як дотик однієї людини до іншої може спричинити серцевий напад або передчасне старіння. …Я… нашкодив багатьом людям, усвідомлено чи випадково. Але я зовсім не хочу нашкодити тобі.

— Тому ти носиш рукавички? — прискіпливо уточнила вона. — Чи може бути це лише такий образ «а-ля люди ікс»? Напустити туману, здаватися недоступним, щоб у потрібний момент взяти жертву тепленькою?

— Бачить бог, я намагався тобі пояснити, і навіть сказав більше, ніж тобі слід було б знати.

— Але ж ти мене цілував і нічого зі мною не трапилося! — вигукнула Джулія зі злістю та образою. Вірити, що цей хлопець хворий на голову все ще не хотілося.

— Це був ризик, і я був неголодний. Не знаю, чому ти не зреагувала. Але більше ризикувати не хочу. …Тобою не хочу.

— Голодний? — запинаючись, перепитала Джулія. — Сексуально чи що?

— Все, проїхали цю тему. …Сигнал ще не з'явився?

— Ні, — глянула на телефон Джулія. — Тобто ти боягуз, Мікелю? Точно, так і є, я констатую це як факт — ти ганчірка. А такі хлопці не викликають поваги. Інакше як можна пояснити те, що дівчина, до якої ти небайдужий, як ти це стверджуєш, каже тобі відкритим текстом «давай будемо разом», опиняється наодинці з тобою вночі, переодягаючись, стоїть голою, а ти й не ворухнувся?

— Може, тому що вона мені насправді подобається? — Стряхнувши її за плечі, Мікель опинився поруч з нею. — Не смій називати мене боягузом! Тому що ти ні чорта не знаєш, навіть не здогадуєшся хто перед тобою, безмозке ти чудовисько! Я харчуюсь людською енергією. Я не псих і не мутант — я належу до первородного вимираючого виду. Я гарпія! — у темряві, очі Мікеля раптом спалахнули зеленим світлом. Ноги Джулії підкосилися, але вчепившись за нього, вона не впала. — Тобі все ще хочеться мене поцілувати, Джулс?

— А якщо й так, то це ненормально?

— Це просто зводить мене з розуму, — мученицькі застогнав Мікель. — І що мені робити з тобою?

— Тобі варто ризикнути, ким би ти не був, — її впевнена наполегливість ставила його в непереборний глухий кут. — Не просто так я незмінно опиняюся біля твого порога, — провокуючи його, з іронією прошепотіла Джулія, потягнувшись до його губ, не відчувши його опору.

  Вони знову цілувалися, і знову від цього трепету її тіло втрачало терпіння, хоча Мікель і залишався скутим, а його поцілунки були не зовсім вмілими і грубуватими, але смак цих губ і обійми його міцних рук — п'яніли Джулію як ніщо і ніколи в житті.

— Ч-ч-ч, — Мікель застиг, прислухаючись. — Хтось крадеться вздовж стіни.

— Я нічого такого не чую, — прошепотіла Джулія, щосили напружуючи слух.

— Мене б тоді це остаточно доконало. Потрібно вийти та розібратися.

— Ні! — зашикала дівчина. — Якщо це ті двоє, то це гора біцепсів та купа дурної сили. Давай краще вдамо, що тут нікого немає.

— Чудова порада. А казала, що тобі не подобаються боягузливі хлопці, — уїдливо кинув Мікель. — Ти просто ображаєш мене на кожному кроці.

Джулія ковзнула за ним. Судячи з того, як поводився Мікель, складалося враження, що його зовсім не лякала небезпека, яка підстерігала хлопця за порогом. Його поза залишалася розслабленою навіть після того, як він побачив двох бугаїв. Тих самих, яких нібито відправив її батько.

— Це вони? — Мікель обернувся до дівчини, щоб переконатися у своєму припущенні. Джулія злякано кивнула. — Треба ж, — із загадковою усмішкою на обличчі, Мікель почав знімати свої рукавички. — Пацани, а ви, я дивлюся, аж надто відчайдушні. Даремно взагалі сунулися. Вас занадто мало, щоб мене здолати.

— А я гадав, що такі тварюки, як ти, давно вже сконали, — зухвало кинув йому Лоріан, приймаючи не менш дивну стійку. На мить він кинув свій погляд на Джулію.

— Ти хоч знаєш, таткова донька, з ким ти зв'язалася?

Лоріан та його друг загарчали. І Джулія на власні очі побачила небачену трансформацію гірше ніж у фільмах жахів, тому що це відбувалося поряд з нею насправді. Це були вже не люди, але й не звірі, а щось… Вони одночасно кинулися на Мікеля, який раптом легко підстрибнув, перекинувшись у повітрі наче пір’їнка. Плавно опускаючись униз, він торкнувся долонями монстрів. Його очі стали отруйно-зеленого кольору, зловісно мерехтячи у темряві.

Монстри смугували його своїми кігтями, але Мікель продовжував утримувати свої руки. Здавалося, вони слабшали з кожною хвилиною, поки зовсім не перестали чинити опір. І тільки тоді Мікель відпустив їх, дозволивши їм відповзти подалі від нього ледь живими. Джулія спостерігала всю цю картину майже не кліпаючи, затиснувши долонею рота і заціпенівши від жаху всім тілом. У це важко було повірити, і водночас не довіряти собі було неможливо – вона справді бачила те, що бачила. …Хотілося зникнути, втратити свідомість, забути, але, на жаль, реальність її не відпускала.

Коли зовсім вже нормальний Мікель став перед нею – тоді Джулія ворухнулася, шукаючи на ньому очима сліди страшних порізів. Але на тілі хлопця не було жодної подряпини.

— А… — промовила вона не в змозі поставити запитання.

— Якщо у мене достатньо сил я швидко регенеруюсь, — чітко промовив він, безперервно дивлячись на дівчину, намагаючись вгадати її подальшу реакцію.

— І хто це був? — приходячи до тями, прошепотіла Джулія. — Перевертні?

— Їх різновид.

— Ясно, — Джулія знову завмерла. — А звідки вони знають мого батька? І що хотіли від мене? — у ночі блідість її обличчя особливо впадала у вічі.

— Без поняття. Але мене хвилює інше питання. Я дійсно саме той хлопець, який тобі потрібен?

У такому стані Джулія не почула його сарказму.

— Ми всі з дивацтвами, — пробурмотіла вона. — Мені терміново треба поговорити з батьком.