Глава 2

Її раптом невластиву їй мовчазність та розсіяність помітили й інші родичі, але через розлучення її батьків з розпитуваннями особливо лізти не стали.

Сама ж Джулія серйозно злякалася свого стану серед ночі. Спочатку вона прокинулася від спраги, потім їй чомусь захотілося відчути запах будинку, речей сім'ї Мітчел, запах раптом став грати для її сприйняття першорядну роль. Перенюхавши купу одягу, Джулія, піддавшись лякаючим її інстинктам, вибралася на вулицю. Свіже повітря трохи протверезило її стан, але лише частково. Свідомість все ще була у чумовому тумані. Дівчину огортав та душив безпричинний страх, вона відчувала себе зугубленою в темряві дитиною. Паніка підбиралася дедалі ближче. Було так самотньо і порожньо, хотілося заплакати і сховатись на грудях у когось доброго та сильного…. батька, зараз їй гостро не вистачало саме його.

  Згорнувшись калачиком, дівчина вмостилася на садовій гойдалці, де й забулася важким сном.

…У тонкій піжамі, здригнувшись до кісток, Джулія розплющила очі на світанку.

«Я божеволію занадто швидко» — промайнуло у неї в голові.

Але замість того, щоб повернутися в дім, підвівшись, дівчина пішла у бік дороги, не маючи уявлення, що саме її вабить, і сила в цього «щось» була непереборна. Було ще зарано, ранкове світло лише трохи сіріло, навколо жодної живої душі. Ноги самі завзято несли її кудись. Свідомість знову провалювалася.

Через якийсь час вона прийшла до дверей зовсім незнайомого будинку. І незважаючи на це, Джулія постукала. Тремтячи від холоду і жаху, дівчина чекала появи хоч когось. Але коли двері відчинилися і Джулія побачила перед собою Мікеля — сили залишили її, і вона впала на ґанок.

— Я не знаю… боже, я не знаю, що я тут роблю, — розгублено прошепотіла дівчина, дивлячись на хлопця очима повними непідробного переляку. — Повір. Я поняття не маю…

Мікель і сам виглядав спантеличеним, здавалося, він був наляканий не менше, ніж вона сама.

  З хвилину він просто дивився на неї, намагаючись зрозуміти те, що відбувається:

— Або ти надто добре прикидаєшся, намагаючись розіграти мене, або коїться справді щось дивне, — промовив він, хмурячись ще сильніше, не розкриваючи всіх тих думок, які приходили йому в голову в цей момент. — Напад лунатизму?

— Я не знаю, — губи Джулії затремтіли, коли, так і не дочекавшись допомоги, вона знову піднялася на ноги. — Я прокинулася немов у маренні, йшла… не знаючи куди. Це якесь божевілля. Боже, я збожеволіла, у мене точно щось з головою. Це… це… мені треба повертатись.

— Ніхто й не сперечається. Але є суто технічна проблема.

— Яка? — В очах дівчини стояли сльози, вона дивилася на нього благаюче, відчуваючи свою повну беззахисність і безглузде становище.

— У мене немає машини. Тому тобі доведеться зателефонувати додому, щоб тебе забрали.

— Ні, — Джулія спохмурніла. — По-перше, спробуй потім це пояснити. А по-друге, я не знаю напам'ять телефонного номера. Потрібно повернутися тим самим шляхом. Тільки хоч убий, але дорогу я сама не знайду, тому мені доведеться благати тебе проводити мене.

— Починай, — не приховуючи свого невдоволення, хмикнув Мікель, — Ось, що ми зробимо — я викличу тобі таксі. Після чого ми обидва забудемо про те, що трапилося, ну принаймні робитимемо вигляд. Ти не лізеш до мене, я дотримуюся правил стосовно тебе. Домовилися? — сталеві очі Мікеля примружилися, чіпко вдивляючись у обличчя дівчини.

— Гаразд, — лагідно кивнула вона, зовсім не розуміючи, що взагалі відбувається і про що він говорить. — Які ще правила .... Можна мені води?

Це прохання чомусь застало Мікеля зненацька, змусивши його занервувати ще більше.

— Потерпи поки не дістанешся додому, — грубо буркнув він. — І не дивись на мене так!

— Як? — Здивувалася вона.

Джулія звернула увагу, що навіть будучи роздягненим до поясу — рукавичок він не знімав, хоча її стукіт у двері явно підняв його з ліжка.

Декілька хвилин вони стояли поруч, відвернувшись один від одного. На обличчі Мікеля грали жовна, а Джулія згодом почала тремтіти і знову поглядати на хлопця.

— Що? — не витерпівши, гаркнув він, ніби відчуваючи кожен імпульс її душі.

— Мені холодно, — її м'які волошкові очі здавались такими нещасними. — Не винесеш мені щось з одягу чи може обіймеш? По-людськи.

Мікель глянув на неї так, ніби вона ляпнула несусвітню дурню, яка його неабияк образила:

— Знущаєшся? — процідив він крізь зуби. — На цю херню ще хтось ведеться?

— О, господи, ти що ж вирішив, що це у мене така фішка — липнути до хлопців? — обурилася Джулія, яку від злості відразу кинуло в жар і бажання зігрітися відпало само собою. — Я може й виглядаю зараз як ідіотка, але я не дурепа! Дуже мені потрібно пертися на світанку босоніж і в піжамі до якогось шизонутого! І якби я не була така вражена абсурдністю того, що відбувається – я б тобі точно за це в пику вмазала! Теж мені соціопат недотика! І кого ти з себе уявив, га?!!

— Вже точно не кретина, — примружився Мікель. — Це не я перетнув межу. Чому твій клан послав тебе сюди саму? Або ти надто крута, у чому я дуже сумніваюся, або тебе хочуть позбутися.

Схопившись за голову, Джулія протяжно застогнала:

— Та що ти таке верзеш??! Який ще клан, параноїку?! Не дарма видно кузина попереджала мене про тебе. Чи ти щось куриш?

— Ти дуже переконливо вдаєш, що не в курсі, — невблаганно наполягав на своєму Мікель. — Прикинешся невинним ягнятком?

— Ні. … Я просто не сперечатимусь з ненормальним, — виснажено зітхнула дівчина, відійшовши від нього на деяку відстань.

— Напевно, почуваєшся особливою, — знущально промовив Мікель, — У берсерків рідко народжуються дівчатка. Принаймні у наших легендах зустрічаються лише поодинокі згадки про жінок-воїтельок. Як швидко ти зрозуміла хто я? Адже ти не могла мене вистежувати, ти натрапила на мене випадково.

Чим більше він говорив, тим сильніше вона холоділа від страху.