Розділ 49 Як ти міг?

Розділ 49 Як ти міг?

Зала була великою. Майже всі вікна зачиняли важкі гардини, через що в кімнаті панувала напівтемрява. Тільки два вікна в глибині кімнати були відчинені і потоки свіжого повітря коливали білосніжні фіранки. Біля дверей стояли начищені до блиску лицарські обладунки.

Величезний мармуровий камін займав більшу частину лівої стіни. Над ним розташовувався величезний щит із гербом: синя троянда на чорному тлі. За масивним столом сиділо троє чоловіків і щось розмовляли. Проходячи повз них, у напівтемряві кімнати, я змогла розглянути лише одяг одного з чоловіків: дорогий костюм сіро-синього кольору. Виходячи з побаченого, я могла сказати, що ми зараз у замку Навізичів.

– Це замок Навізичів, розташований на південь від Ліска. При старому бароні, це був досить впливовий рід, – прошепотів Річард, прийшовши до таких же висновків що і я. – Правда з недавніх пір тут заправляє його син.

Син! Це багато пояснює. Старий барон помер і все перейшло до його сина. На землі новоспеченого барона зазіхнули сусіди і молодий барон звернувся по допомогу до магів. Все потихеньку стає на свої місця.

Нас провели углиб кімнати. Ця частина зали була схожа на робочий кабінет: письмовий стіл, шафи з книгами та сувоями. Тут був ще один камін, точна копія першого, і над ним теж висів щит із гербом Навізичів. Я подивилася на підлогу: рунні візерунки півколом прикрашали один із кутів кімнати.

Той, у якому стараннями найманців стояли ми з Річардом. Синє світло рун залишалося незмінним.

– Ні! Ти знаєш, чого я хочу! – твердо вигукнув один із чоловіків, звернувши на себе нашу увагу. Він підвівся з-за столу і попрямував до нас.

Я дивилася на високого худорлявого чоловіка і не могла повірити своїм очам. Роберт, а то був він, зовсім не змінився після тієї випадкової зустрічі у Ворлені. Друг моєї родини, зустрічі з яким я боялася найбільше. Настав час глянути своїм страхам в обличчя. Як цікаво все склалося: я шукала його, а він сам знайшов мене.

Я глянула на двох чоловіків за столом, які розмовляли вже без Роберта. Схоже, ми помилилися. Змовників було троє, і ця трійка щойно обговорювала свої подальші плани. Молодий барон Навізич – чоловік у дорогому костюмі сіро-синього кольору, Роберт – архімаг Ліска, і… Третього змовника я поки що не знала, він сидів спиною до нас, і в напівтемряві не було можливості його роздивитися.

– Я радий, що ви завітали до нас у гості, – сказав Роберт і легка усмішка заграла на його обличчі.

Ні я, ні Річард нічого не відповіли, але це не збентежило мага і він продовжив.

– Кірстен! Як я радий нарешті зустрітися з тобою!

– Для цього не потрібно було нас викрадати!

– Кіро! А ти все ж така запальна, як і раніше!

– Ти втратив право так мене називати! – вигукнула я.

– Що ж я гадав, що наша розмова пройде спокійніше!

– Тоді кажи, що тобі від нас потрібно?

– Що потрібно? – перепитав Роберт. – Кому як не тобі це знати.

– Я не розумію!

– Зрозумієш. Можеш не намагатися, – Роберт звертався до Річарда, – твоя магія заблокована. Бачиш ці чудові руни, – він показав на підлогу, – це їхня робота. Стародавня рунна магія працює бездоганно.

Виходить, я не помилилася. Це справді були руни. Рунна магія вважалася забутою вже понад півстоліття. Виходить не така вже вона й загублена, і є в Тарлесі умільці, які здатні використовувати її в наші дні.

Краєм ока я помітила, що двоє чоловіків, що залишилися за столом, закінчили розмову. Господар будинку вийшов із кімнати, а другий підійшов ближче. Я повернула голову, щоб краще розглянути його. На мене з усмішкою дивився невисокий світловолосий чоловік. Клеменс!

Тепер усе поступово вставало на свої місця. Зрозуміло, хто зняв охоронні заклинання з нашого табору і чому нас так швидко знайшли. Та зустріч у Ворлені, треба було ще тоді щось запідозрити. А я за своєю наївністю, гадала, що то таки випадковість!

Річард обдарував Клеменса нищівним поглядом.

– Як ти міг! – майже прошипів Річард, не відриваючи від нього погляду.

Якби не найманці, які тримали обраного, він уже давно вчепився б у Клеменса.

– Як я міг? Обрані почали приймати до себе будь-кого, – Клеменс зневажливо зиркнув на мене. – Нащадкові маги вже не мають того впливу як раніше. Обрані перестали бути елітою.

– Не тобі це вирішувати. Що скаже Вельф? Ти так просто зрадив обраних та свого батька?

– Обрані перестали шанувати традиції, ми тепер живемо за новими правилами. І Вельф нічого не може з цим вдіяти.

– І чим тобі не подобаються нові правила? – Річарда вже насилу утримували двоє найманців.

– Тим, що стали приймати до обраних всіх кого заманеться, а обрані це честь, це знання. Це має бути обмежене коло!

– І заради цього ти наважишся на вбивство? Ми так сильно заважаємо тобі? – з викликом промовив Річард.

– Заважаєте? – в очах обраного майнув вогник. – Ще й як! З того самого дня, як Кірстен прийшла до Школи! Я прагнув потрапити до Ради обраних, але з її приходом усе перевернулося. Вона змінила обраних. Навіть Магістр потрапив під її вплив.